Мандри убивці - Робін Хобб
— Таке трапляється, якщо впадеш зі скелі, шукаючи їх у тумані, — похмуро сказав я.
За довгий час це було найбільше моє наближення до розмови з будь-ким.
Ми подорожували далі, просуваючись так швидко, як тільки дозволяли нам завантажені вози та овеча отара. Дні були дуже одноманітними. Околиця, яку ми проминали, теж була дуже одноманітною. Інколи траплялося щось нове. Час від часу біля водопоїв, до яких ми підходили, стояли табором інші люди. А якось трапилося щось схоже на таверну, господиня каравану доставила туди кілька діжечок бренді.
Одного разу за нами пів дня їхали якісь вершники, що могли бути бандитами. Та пополудні звернули з дороги, давши нам спокій. Або прямували кудись до власної мети, або вирішили, що наше майно не варте зусиль, пов’язаних із нальотом. Раз по раз нас обганяли інші люди, гінці чи кінні подорожні, яких не затримували ні вівці, ні фургони. Якось це був цілий загін вояків у барвах Ферроу. Проїжджаючи повз нас, вони дуже підганяли коней. Дивлячись на них, я відчував неспокій, наче якась тварина шкрябнула по стінах, що захищали мою свідомість. Чи їхали з ними скіллери, Барл, Каррод, а то й Вілл? Я намагався переконати себе, що це лише золото-коричневі форми так мене стривожили.
Іншого разу нас перепинило троє кочовиків із племені, на пасовиськах якого ми перебували. Приїхали до нас на міцних маленьких кониках, які зі збруї мали тільки недоуздок. Дві дорослі жінки та хлопець, біляві, під сонцем їхні обличчя засмагли до бронзового кольору. Хлопець мав на лиці витатуювані смужки, як у кота. Їхнє прибуття змусило караван повністю зупинитися. Мадж тим часом поставила стіл, заслала його скатертиною та заварила особливий чай, який подала з вареними у меду фруктами й коржиками, посипаними ячмінним цукром. Я не бачив жодної монети, що перейшла б із рук у руки, лише цю церемоніальну гостинність. Із поведінки кочовиків я зрозумів, що Мадж була їхньою давньою знайомою і що її син проходив науку, як домовлятися з ними щодо проходу.
Проте більшість днів була така сама. Ми вставали, їли, йшли. Зупинялися, їли, спали. Одного дня я піймав себе на міркуваннях, чи Моллі навчить нашу доню робити свічки й доглядати за бджолами. Чого б я міг її навчити? «Отруйництва і техніки задушення», — гірко подумав я. Ні. Вона навчилася б від мене літер і цифр. Вона буде ще досить юною, коли я повернуся, щоб навчити її цього. І всього, чого Барріч навчив мене про коней і собак. Того дня я усвідомив, що знову дивлюся в майбутнє, вибудовую плани на час, коли знайду Веріті і якимсь чудом безпечно поверну його до Баку. Я казав собі, що зараз моя донечка лишень немовля, смокче груди Моллі, дивиться довкола широко розплющеними очима, а все побачене для неї нове. Надто маленька, аби знати, що їй чогось бракує, що з нею немає батька. Я скоро повернуся до них, раніше, ніж вона навчиться казати «тато». Я ще побачу, як вона робить перші кроки.
Це рішення щось у мені змінило. Я ніколи досі не загадував так далеко. Це не замах, який має закінчитися чиєюсь смертю. Ні, я загадував про життя, уявляв, як навчу її різних речей, уявляв, як вона ростиме, мудра та гарненька, і любитиме свого батька, нічого не знаючи про інше життя, яке він колись вів. Не пам’ятатиме мене з гладеньким обличчям і рівним носом. Знатиме тільки таким, яким я був зараз. Це було дуже важливо для мене. Тож я йтиму до Веріті, бо він мій король, і я його люблю, і він мене потребує. Але як знайду його, то це означатиме не кінець моєї подорожі, а початок. Знайшовши Веріті, зможу обернутися й піти додому, до них. На якийсь час я забув про Регала.
Отак я собі міркував часами, а йдучи за вівцями, у їхній куряві та смороді, ледь усміхався під хусткою, що затуляла моє обличчя. Іншим разом, самотньо лежачи вночі, міркував лише про тепло жінки, дому, дитини — моїх власних. Думаю, я відчував кожну милю, що пролягала між нами. Тоді самотність мене поглинала. Я прагнув знати кожну подробицю їхнього життя. Кожна ніч, кожна спокійна мить спокушали мене сягнути до них Скіллом. Та тепер я зрозумів пересторогу Веріті. Якби поскіллив до них, Регалова група знайшла б не тільки мене, а й їх. Регал не завагається використати їх проти мене будь-яким чином, що його зуміє вигадати. Тож я прагнув знати про них, але не смів удовольнити цю спрагу.
Ми приїхали до селища, яке навіть можна було назвати містечком. Наче грибниця, звана відьомським кругом, розрослося довкола глибокого джерела. Був там заїзд, таверна і навіть кілька крамниць, усе це призначено для подорожніх. Де-не-де розсипано будинки. Дісталися туди ополудні, а Мадж заявила, що ми тут відпочинемо й рушимо лише завтра вранці. Ніхто особливо не протестував. Напоївши тварин, ми перегнали їх і фургони на передмістя. Лялькар вирішив скористатися з ситуації та оголосив у таверні й заїзді, що його трупа покаже всьому місту виставу. Це оголошення було зустрінуте радісними подяками. Старлінг устигла вже знайти куток у таверні, який присвоїла собі, щоб представити цьому ферровському місту деякі бакійські балади.
Я залишився з вівцями на передмісті, що цілком мене вдовольняло. Невдовзі зостався сам-один у нашому таборі. Не те щоб це мене бентежило. Власниця коней запропонувала мені додаткового мідяка, якщо нагляну за ними. Але вони майже не потребували нагляду. Їх стриножено, та все ж тварини були вдячні, що можуть хоч ненадовго зупинитися і пошукати, чи не знайдеться якась паша. Бика прив’язали до стовпа, він теж був зайнятий скубанням трави. Тиша й самотність подарували мені спокій. Я вчився виробляти в собі душевну порожнечу. Міг тепер долати довгу дорогу, ні про що особливо не думаючи. Так моє нескінченне чекання ставало менш болісним. Я сидів на візку Деймена, позаду, дивився на тварин і на ледь хвилясту рівнину за ними, де-не-де поплямлену купами чагарнику.
Це довго не тривало. Пізнього пополудня у табір в’їхав фургон лялькаря. Там був тільки майстер Делл і його наймолодша учениця. Інші зосталися в місті, щоб випити, порозмовляти і взагалі порозважатися. Але з криків майстра я швидко зрозумів, що наймолодша учениця осоромилася, забувши кілька рядків і зробивши неправильні рухи. За кару мала зостатися в таборі, у фургоні. До цього додалося кілька різких ударів ременем. Ляскання шкіри і крик дівчини чути було на весь табір. При другому ударі я скривився, при третьому схопився на ноги. Не зовсім розумів, що збираюся робити, тож із полегшенням побачив, як майстер віддаляється від фургона та повертається до міста.
Дівчина голосно плакала, розпрягаючи коней і прив’язуючи їх. Я й раніше бачив її час від часу. Була наймолодшою з цілої трупи, мала не більш як шістнадцять літ, і, здається, їй найчастіше діставалося від майстра ременем. Не те щоб у цьому було щось незвичайне. Майстри нерідко хапалися за ремінь, щоб учні краще пильнували роботи. Ні Барріч, ні Чейд ніколи не вдавалися до ременя, навчаючи мене, але від Барріча мені не раз діставалися штовхани та товченики, а то й копняки,
