Мандри убивці - Робін Хобб

насторожив голос, що шепотів моє ім’я. Здавалося, наче він надходить іздалеку, але, почувши його, я потрапив йому під владу, мов причарований. Побачив полум’я свічки — і щось потягло мене до нього, як заблуканого метелика. На широкому дерев’яному столі горіли чотири свічки, їхні запахи, змішуючись, запов­нювали повітря. Дві високі виділяли пахощі мірики, дві менші, перед ними, — солодкий весняний аромат. «Фіалки, — подумав я, — і ще щось». Над свічками схилилася жінка, глибоко вдихаючи запах. Очі заплющені, обличчя покрите потом. Моллі. Знову промовила моє ім’я.

— Фітце, Фітце. Як ти міг померти й залишити мене в такому стані? Це мало бути інакше, ти мусив мене шукати і знайти, щоб я могла тобі пробачити. Ти мав запалити для мене ці свічки. Я не мала сама проходити крізь це.

Ці слова перебило сильне зітхання, наче від пронизливого болю, а з ним накотилася хвиля страху, який вона гарячково придушила.

— Усе буде добре, — прошепотіла Моллі сама собі. — Усе буде добре. Так повинно бути. Думаю, що так.

Навіть у Скілл-сні моє серце перестало битися. Я глянув на Моллі, вона стояла поблизу каміна в маленькій хатині. Надворі шаліла осіння буря. Вона вхопилася за край столу і наполовину присіла, наполовину схилилася над ним. На собі мала тільки нічну сорочку, волосся змокріло від поту. Я вражено дивився, як вона знову глибоко зітхнула, а тоді скрикнула. Це був не крик, а слабке хрипіння, наче ні на що інше вона не мала сили. За хвилину трохи випросталася і обережно поклала руку на живіт. Мене приголомшив його розмір. Такий роздутий, що вона здавалася вагітною.

Вона була вагітною.

Якби можна було знепритомніти уві сні, гадаю, я б так і зробив. Натомість у голові мені щось закрутилося, розставляючи в належному порядку всі слова, сказані нею, коли ми розлучалися. Я згадав день, коли Моллі спитала, що б я зробив, якби вона носила нашу дитину. Це ж про дитину вона казала, заради неї покинула мене, дитина була найважливішою в її житті. Не інший чоловік. Наша дитина. Вона пішла, щоб захистити нашу дитину. Нічого мені не сказала, боялася, що я не піду з нею. Краще не просити, ніж просити й дістати відмову.

І вона мала рацію. Я не пішов би. Надто багато всього відбувалося в Оленячому замку, на мене надто тиснули обов’язки перед королем. Це було дуже схоже на Моллі — сама вирішила піти, сама змагалася з усім. Нерозумно, але так схоже на неї, що я хотів її пригорнути. Я хотів її струсонути.

Раптом вона знову вхопилася за стіл: сила, що пропливла крізь неї, відібрала їй мову.

Вона була сама. Вірила, що я мертвий. І мала самотньо народити дитину десь у маленькій хатині, шмаганій вітром.

Я потягся до неї, скрикуючи — Моллі, Моллі, — та зараз вона зосередилася на собі самій, дослухаючись лише до власного тіла. Зненацька я збагнув роздратування Веріті, коли він не міг до мене докричатися, хоч як відчайдушно тягся.

Двері різко розчахнулися, впускаючи до хатини порив штормового вітру, а разом із ним струмені холодного дощу. Моллі, задихаючись, підвела очі, глянула.

— Барріч?! — зойкнула вона. Її голос був повний надії.

Я знову відчув хвилю здивування, але воно втонуло в її вдячності та полегшенні, коли його темне обличчя несподівано з’явилося у проймі дверей.

— Це тільки я, наскрізь мокрий. Так і не зміг роздобути сушених яблук, хоч скільки пропонував. Крамниці в місті порожні. Сподіваюся, борошно не промокло. Повернувся б раніше, але ця буря…

Кажучи це, увійшов досередини. Чоловік повернувся з міста, з торбою на плечі. Вода стікала йому по обличчі та крапала з плаща.

— Час настав, уже, — нестямно промовила Моллі.

Барріч впустив свою торбу, щільно зачинив двері та взяв на засув.

— Що? — спитав він, стираючи з очей краплі дощу й відкидаючи з обличчя мокре волосся.

— Маля надходить. — Тепер її голос став напрочуд спокійним.

Якусь мить він тупо на неї дивився. Тоді твердо сказав:

— Ні. Ми ж лічили, ти лічила. Це не може бути зараз. — Слова прозвучали несподівано сердито, так відчайдушно він хотів мати рацію. — Ще п’ятнадцять днів, може, й довше. Повитуха — я сьогодні з нею розмовляв і все залагодив — сказала, що днями зайде на тебе глянути…

Його мова урвалася, бо Моллі знову вхопилася за край столу. Напружилася, зціпила зуби, аж їй розімкнулися губи. Барріч стояв, як громом прибитий. Я ніколи ще не бачив його таким блідим.

— Мені повернутися до селища і привести її? — тихо спитав він.

На шерехаті дошки підлоги з дзюркотом стікала вода. Минула вічність, перш ніж Моллі перевела подих.

— Думаю, на це немає часу.

Він досі стояв, немов закам’янілий, вода з плаща текла на долівку. Не зайшов углиб кімнати, стояв нерухомо, наче вона була твариною, від якої всього можна сподіватися.

— Може, тобі треба лягти? — спитав невпевнено.

— Я пробувала. Коли лежу, болить так, що аж кричу.

Барріч кивнув головою, як маріонетка.

— То, думаю, краще тобі стояти. Звичайно.

Він так і не ворухнувся. Моллі благально глянула на нього.

— Це ж не може так відрізнятися, — видихнула вона. — Від лошатка чи телятка…

Його очі вирячилися настільки, що я аж білки цілком роздивився. Труснув головою, різко, безмовно.

— Але ж, Баррічу… більше нема нікого, хто може мені допомогти. А я… — не договорила, замість слів у неї вирвався крик.

Схилилася вперед, ноги під нею підігнулися так, що Моллі вдарилася лобом об край столу. Глухо зойкнула, в цьому звукові було стільки ж страху, скільки й болю.

Її страх змусив його стрепенутися. Ледь труснув головою, — мужчина отямився.

— Ні. Твоя правда, це не може аж так відрізнятися. Не може. Я робив таке сотні разів. Це те саме, я певен. Що ж. Гаразд. Подивимось. Усе буде добре, тільки дозволь мені… Ухх. — Барріч зірвав із себе плащ і кинув його на підлогу. Поквапом відгорнув з обличчя мокре волосся, тоді став нав­колішки поруч із нею. — Я збираюся до тебе доторкнутися, — попередив він, а я побачив, як вона трішки схилила голову, погоджуючись.

Тоді його впевнені руки торкнулися її живота, погладжуючи згори вниз, обережно, але впевнено, — так робив із кобилою, що ніяк не могла ожеребитися, а він їй допомагав.

— Тепер уже недовго, ще трішки, — сказав їй. — Воно вже опустилося.

Зненацька він набрав упевненості, я відчув, що його тон заспокоїв Моллі. Коли її прошивала чергова потуга, він тримав руки їй на животі.

— Все добре, отак.

Я сотні разів чув, як Барріч промовляв ці слова розради у стійлах Оленячого замку. В перервах між болями підтримував її руками й говорив, не замовкаючи. Називав її доброю дівчинкою, міцною дівчинкою, гарною дівчинкою, яка приведе зараз гарне маля. Сумніваюся, чи хтось із них прислухався до сенсу цих слів. Головною була інтонація. Якоїсь миті він підвівся, взяв покривало й постелив його на підлозі, поруч із собою. Без недоречних слів підняв нічну сорочку Моллі. Вона так і стояла, вчепившись за край столу, а він говорив тихо й заспокійливо. Я бачив, як по її мускулах пройшла хвиля спазмів, тоді вона скрикнула, а Барріч усе