Мандри убивці - Робін Хобб

Невдовзі я впевнився, що не сам-один мав таку надію. Між двома тавернами перед загородами відбувався цілий ярмарок рядіння для всякої потолочі. Були там пастухи, що прийшли сюди з якимсь стадом від Синього озера, залишилися у Лендінгу, розтринькали тут свій заробіток, а тепер, без грошей і далеко від дому, шукали змоги повернутися. Для деяких погоничів це був звичний спосіб життя. Було й кілька молодиків, ті, очевидячки, прагнули пригод, подорожі та шансів розпочати нову, власну справу. Було й усяке міське шумовиння, люди, що не могли знайти постійної роботи або ж мали непосидющу вдачу. Я не дуже пасував до жодної з цих груп, та врешті став поруч із погоничами.

Я розповів, що моя мати недавно померла й записала весь маєток моїй старшій сестрі, якій я ні на що не здався. Тож рушив у подорож до дядька, що живе за Синім озером, але грошей вистачило тільки щоб добутися сюди. Ні, раніше я погоничем не був, але ми були досить заможними, мали коней, худобу, овець. Тож я ніби й знав, як із ними поводитися, а ще, як дехто казав, «мав підхід» до всякої німини.

Цього дня ніхто мене не врядив. Взагалі мало кого взяли, тож ніч змусила нас укластися там, де ми й простояли весь день. До нас підійшов пекарський челядник з рештками свого товару на підносі, я витратив ще один мідяк на довгий буханець темного хліба, посипаного насінням. Хлібом я поділився з кремезним чолов’ягою, чиє світле волосся вибивалося з-під хустини й закривало йому обличчя. В обмін за це Кріс запропонував мені трохи сушеного м’яса, ковток найгіршого вина, яке я будь-коли куштував, і силу-силенну чуток. Він був балакуном, а ще одним з людей того розряду, які в кожній справі займають найбільш крайнє становище і не стільки розмовляють, скільки сперечаються. Через те що я майже мовчав, Кріс швидко втяг інших людей у дискусію стосовно поточної політики Ферроу. Хтось розвів маленьке багаття, більше для світла, ніж для тепла, з’явилося кілька пляшок і пішли по колу. Я ліг, поклавши голову на клунок, і прислухався, вдаючи, наче дрімаю.

Не було й згадки про червоні кораблі, жодного слова про війну, що палала на узбережжі. Зненацька я зрозумів, наскільки цих людей обурює податок на війська для захисту узбережжя, якого вони ніколи й не бачили, на військові кораблі, що плавали океаном, якого вони не могли й уявити. Безплідні рівнини між Лендінгом та Синім озером — ось їхній океан, а ці погоничі — моряки, які ним подорожують. Шість герцогств за своєю природою не були цілістю, поділеною на шість частин, вони стали єдиним королівством лише тому, що сильна династія державців обгородила їх спільним кордоном і постановила, що відтепер вони одне ціле. Якби всі Прибережні герцогства впали, ставши жертвами червоних кораблів, для тутешніх людей це мало що означало б. Далі ганятимуть стада худоби й питимуть огидне вино, залишаться незмінними трава, ріка та закурені вулиці. Я не міг уникнути думки, яке право ми маємо змушувати цих людей платити за війну, що ведеться так далеко від їхньої домівки. Тілт і Ферроу було завойовано й додано до герцогств, вони не прийшли просити військового захисту чи торгового зиску. Це не означає, що вони не виграли, позбувшись дрібних внутріземських пастуших владарів та зна­йшовши кипучий ринок збуту для своєї яловичини, шкір і мотузок. Скільки вітрильного полотна, скільки мотків добрих конопляних мотузок вони продали, перш ніж стати частиною Шести герцогств? Та це здалося мені невеликим виправданням.

Ці думки мене змучили. Єдиною постійною темою їхніх розмов були скарги на торгове ембарго з Гірським королівством. Мене вже змагав сон, коли мої вуха нашорошилися на слова «Рябий чоловік». Я розплющив очі та трохи підвів голову.

Хтось згадав про нього як про традиційного віщуна катастрофи. Зі сміхом сказав, що всі вівці Генсіла його бачили і повиздихали у своїй загороді, перш ніж сердега встиг їх продати. Я насупився на думку про хворобу в настільки скупчених загородах. Але інший чоловік розреготався і сказав: як хтось побачить Рябого чоловіка, то це, з наказу короля Регала, віщує не невдачу, а, навпаки, найбільше благо, яке тільки може бути.

— Якби я побачив того старого злидня, не збілів би зі страху і не втік, а ухопив би і приволік до самого короля. Він обіцяв сто золотих кожному, хто доставив би йому Рябого чоловіка з Баку.

— П’ятдесят було, тільки п’ятдесят, а не сто, — глузливо перебив його Кріс. Вкотре відпив із пляшки. — Якась байка, сто золотих за сивого стариганя!

— Ні, сто за нього самого, а ще сто за вовколюда, що йде за ним слідом. Я чув, як це прокричали нині пополудні. Той вовколюд прокрався до королівської садиби у Трейдфорді та вбив кількох стражників звірячою магією. Горлянки порозривав, щоб крові напитися. Тепер, значить, полюють на нього. Вдягнений по-панськи, так вони казали, з перснем, ланцюжком на шиї і срібною підвіскою у вусі. У волоссі біле пасмо після давньої битви з нашим королем, на обличчі шрам, ніс зламаний у тому ж двобої. Так, а цього разу король ще й додав йому мечем гарний новий розтин на плечі.

Кілька слухачів аж загули від захоплення. Навіть я мусив віддати належне польоту Регалової фантазії. А проте знову зарився з головою у свій клунок, вдаючи, що сплю. Плітки тривали далі.

— Кажуть, що він родимий віттер і вміє перекидатися на вовка, як на нього засвітить місяць. Такі сплять удень, а вночі волочаться і роблять усяку шкоду, отак воно. Кажуть, це прокляття, а наслала його на короля чужинська королева, як він прогнав її геть, бо вона хотіла вкрасти корону. А про Рябого чоловіка кажуть, що він — напівдух, вичаруваний з тіла короля Шрюда її гірською магією, і він блукає дорогами та вулицями по всіх Шести герцогствах. Де не з’явиться, туди приносить хвороби, а з лиця викапаний старий король.

— Бридня і дурня, — з огидою озвався Кріс. Знову відпив. Та частині інших сподобалася ця шалена розповідь, і вони прихилилися ближче, шепотом просячи оповідача продовжувати.

— Що ж, я таке чув, — ображено промовив той. — Що Рябий чоловік напівдух Шрюда і не зазнає спокою, доки гірська королева, яка його отруїла, теж не ляже в могилу.

— А якщо цей Рябий чоловік Шрюдів дух, то чого ж король Регал обіцяє за нього сто золотих нагороди? — кисло спитав Кріс.

— Не дух, а напівдух. Украв частину душі короля, коли той помирав, і король Шрюд не знатиме спокою, доки Рябий чоловік не помре, щоб королівська душа знову з’єдналася. Дехто каже, — тут оповідач знизив голос, — що бастарда не вбито як слід, тож він і ходить далі як вовколюд. Вони з Рябим чоловіком прагнуть помститися королю Регалові, щоб знищити трон, якого бастард не зумів украсти. Він був у змові і мав стати королем при королеві Лисиці, коли б вони позбулися Шрюда.

Ніч була саме відповідною для подібних історій. Розбухлий оранжевий місяць низько плив небом, а вітер доносив до нас жалісне ревіння і шум рухів худоби в загородах, перемішані зі смородом гниття крові та шкур із чинбарень. Час