Мандри убивці - Робін Хобб

острові Оленячого Рогу». Мої очі самі розплющилися, коли я збагнув, що Старлінг співає про битву, яка відбулася там торішнього літа, першу справжню сутичку «Раріска» з піратами червоних кораблів. Я пам’ятав про цю битву і надто багато, і надто мало. Як не раз зауважував Веріті, попри всі заняття у вправлянні зброєю з Год, я мав схильність перетворювати будь-яке змагання на бійку. Тож у цій битві я вхопив сокиру й махав нею з шалом, якого ніколи від себе не сподівався. Пізніше мені казали, наче я вбив ватажка піратів, яких ми загнали в кут. Я так і не довідався, правда це чи ні.

У пісні Старлінг це саме так і було. Серце мені ледь не зупинилося, коли я почув, як вона співає про «Чівелрі сина з вогнем у очах, кров королівська, хоч не ім’я». Далі в пісні йшлося про десяток неймовірно прикрашених ударів, яких я завдав, та воїнів, яких повалив. Я почувався дуже приниженим, почувши, що ці вчинки оспівують як шляхетні, замалим не легендарні. Я знав багатьох воїнів, що мріяли, аби про їхні подвиги співано пісні. Але для мене це було неприємним переживанням. Не пам’ятаю, щоб на головищі моєї сокири полум’ям зблискувало сонце та щоб сам я бився так само відважно, як олень на моєму гербі. Пам’ятав натомість невідчепний сморід крові та як я топтався по нутрощах чоловіка, що ще корчився від болю та стогнав. Тієї ночі всього елю у Баккіпі не вистачило, щоб запевнити мені хоч якийсь спокій.

Коли пісня добігла кінця, один із караванної команди пирхнув:

— Цього ти не посміла заспівати в таверні, ге, Старлінг?

Менестрелька запротестувала сміхом:

— Якось не маю певності, чи вона сподобалася б тамтешнім. Пісні про бастарда Чівелрі не настільки там популярні, щоб я заробила за них бодай гріш.

— Це дивна пісня, — зауважив Делл. — Ось король обіцяє золото за його голову, а стражники кажуть усім берегтися, бо бастард має Віт і використав його, щоб обманути смерть. А у твоїй пісні він наче герой.

— Що ж, це бакійська пісня, а там про нього були доброї думки, принаймні якийсь час, — пояснила Старлінг.

— Та закладуся, що вже ні. Хіба що кожен має добру думку про сто золотих, які дістав би, коли б міг здати його королівській сторожі, — сказав один із караванної команди.

— Так-то так, — легко погодилася Старлінг. — Хоча дехто з бакійців і досі каже, що нам розповіли не всю його історію, а бастард не був таким чорнодушним, як його тепер малюють.

— Ніяк цього не розумію. Я думала, що його стратили за те, що він Вітом убив короля Шрюда, — поскаржилася Мадж.

— Кажуть таке, — відповіла менестрелька. — Та насправді він помер у своїй камері, перш ніж його змогли стратити, і тіло поховано, замість спалити. І є така оповідь, — тут її голос знизився майже до шепоту, — що коли настала весна, то на його могилі не виріс жоден зелений листок. Одна стара мудра жінка, почувши таке, збагнула, що магія Віту досі спить у його костях і може бути перейнята кожним настільки хоробрим, щоб вирвати зуб йому з рота. Тож пішла туди при повні місяця, взявши з собою слугу з лопатою. Наказала йому розкопати могилу. Та не встиг він і раз обернути лопатою, як побачив уламки дерева з бастардової труни.

Старлінг зробила театральну паузу. Всі мовчали, лише вогонь потріскував.

— Могила, звичайно, була порожньою. А ті, що це бачили, казали, наче труну розбито зсередини, а не ззовні. Один чоловік повідав мені, що між уламками віка труни були грубі сірі волоски вовчої шерсті.

Ще якусь мить тривала тиша. Тоді озвалася Мадж.

— Це ж неправда? — спитала вона Старлінг.

Менестрелька легко пробіглася пальцями по струнах арфи.

— Таке розповідають у герцогстві Бак. Та я чула також, що леді Пейшенс, яка його поховала, запевняла, що все це бридня, що тіло було холодним і застиглим, коли вона загортала його у смертний саван. А про Рябого чоловіка, якого так боїться король Регал, казала, що це тільки старий радник короля Шрюда, самітник із пошрамованим обличчям. Він вийшов зі свого відлюддя, аби втримати між людьми віру, що Веріті досі живий, та додати відваги тим, хто мусить змагатися з червоними кораблями. Отак. А ти, звісно, можеш вірити, у що хочеш.

Мелоді, одна з лялькарок, жартома здригнулася.

— Брр. Ну й ну. Заспівай тепер щось веселіше перед сном. Не хочу слухати твоїх оповідок про духів, а тоді поночі шукати покривала.

Тож Старлінг охоче затягла любовну баладу, стару пісню з мелодійним приспівом, яку підхопили Мадж і Мелоді. Я лежав у темряві, обмірковуючи почуте. Мав неприємну певність, що Старлінг завела цю мову навмисне, щоб я її почув. Вважала, що робить мені послугу? Хотіла перевірити, чи не підозрює мене хтось інший? Сто золотих за мою голову. Такі гроші зроблять жадібним герцога, що там казати про мандрівну менестрельку. Хоч яким утомленим я був, тієї ночі довго не міг заснути.

Переїзд наступного дня майже заспокоював своєю монотонністю. Я йшов за вівцями і намагався не думати. Це було не так легко, як досі. Здається, тільки-но я очищав думки від своїх клопотів, як одразу ж чув відлуння «Йди до мене», сказане Веріті. Того вечора ми розбили табір на краю гігантської западини з водою у центрі. Нитка розмови при вогнищі постійно рвалася. Думаю, всі ми вже втомилися від повільного темпу нашого руху і прагнули побачити береги Синього озера. Я хотів просто йти спати, але спершу мусив відбути свою варту при отарі.

Я трохи піднявся на узвишшя, звідки міг, сидячи, дивитися на своїх густорунних підопічних. Чаша западини помістила весь наш караван; маленьке вогнище для готування їжі, розведене поблизу води, здавалося зіркою на дні колодязя. Жоден вітерець не долітав до нас, усе завмерло в глибокій тиші. Майже мир.

Мабуть, Тассін вважала, що рухається безшумно. Та я бачив, як вона тихо підходить, натягнувши плаща на голову й закривши ним волосся. Обійшла мене широкою дугою, наче хотіла оминути. Я не дивився їй услід, але чув її кроки. Піднялася схилом пагорба, вище за мене, тоді повернулася, почала спускатися. Попри нерухоме повітря, я відчув її запах, а ще те, що підсвідомо її очікував. Чи вистачить мені сили волі, щоб відмовити їй удруге? Це, мабуть, помилка, але моє тіло понад усе прагнуло її зробити. Зрозумівши, що нас розділяє не більше ніж десять кроків, я обернувся, глянув на неї. Вона здригнулась і сахнулася назад.

— Тассін, — тихо привітав я її, а тоді знову повернувся обличчям до своїх овець. Трохи постоявши, вона пішла вниз і зупинилася за кілька кроків од мене. Я ледь обернувся і мовчки глянув на неї. Вона відкинула каптур свого плаща, відкривши обличчя. В її очах і позі читався виклик.

— Ти — це він, правда? — задихано спитала вона. У голосі відчувався острах.

Я сподівався іншого. Навіть не мусив прикидатися здивованим.

— Хто він? Я — Том-вівчар, якщо ти про це.

— Ні, ти — це він, бастард-віттер, якого шукає королівська сторожа. Коли Старлінг учора ввечері розповіла ту історію, караванник Дрю сказав мені, що говорили в місті.

— Дрю сказав тобі, що я —