Мандри убивці - Робін Хобб
— Ні. — Слід гніву змішався у ній зі страхом. — Дрю розповів мені, що казала про нього королівська сторожа. Зламаний ніс, шрам на щоці та біле пасмо у волоссі. А того вечора я бачила твоє волосся. Маєш у ньому біле пасмо.
— Кожен, кого вдарять по голові, може мати біле пасмо у волоссі. Це давній шрам. — Я схилив голову і критично глянув на неї. — Я сказав би, що твоє обличчя добре гоїться.
— Ти — це він? — Те, що я намагався змінити тему, ще більше її розлютило.
— Звісно, ні. Глянь. Він має завдану мечем рану на передпліччі, правда? Глянь сюди. — Я закасав рукав і показав їй праву руку. Розтин, який я зробив собі ножем, був із внутрішньої сторони лівого передпліччя. Я ризикнув, припустивши: вона знає, що коли людина обороняється, то рана повинна бути на мечовій руці. Та вона заледве глянула на моє передпліччя.
— Маєш якісь гроші? — спитала зненацька.
— Мав би гроші, то чого залишався б у таборі, коли інші пішли до міста? Крім того, а тобі що, не байдуже?
— Мені байдуже. А тобі ні. Ти міг би купити за них моє мовчання. Інакше я можу вдатися до Мадж зі своїми підозрами. Або до караванної команди. — Дівчина з викликом звела підборіддя.
— Тоді вони зможуть оглянути мою руку так само легко, як і ти, — втомлено сказав я. Відвернувся від неї, знову втупився у своїх овець. — Тассін, ти дурненька дівчинка, якщо дозволила розповідям Старлінг так тебе спантеличити. Повертайся в постіль.
Я намагався, щоб у моєму голосі лунав осуд.
— У тебе подряпина на іншій руці. Я це бачила. Дехто може прийняти її за рану від меча.
— Думаю, саме ті, що й тебе можуть прийняти за розумну, — глузливо кинув я.
— Не насміхайся з мене, — перестерегла вона голосом, що став безбарвним аж до бридоти. — Нікому не можна з мене насміхатися.
— То не мели дурниць. Що з тобою? Помститися хочеш чи що? Ти лютуєш, бо я не став із тобою лягати? Я ж казав, що це не має нічого спільного з тобою. На тебе приємно дивитися, не сумніваюся, що приємно тебе й торкатися. Але не мені.
Зненацька Тассін плюнула на землю поруч зі мною.
— Наче б я тобі дозволила. Я тільки розважалася, вівчарю. І більше нічого. — Видала тихий гортанний звук. — Чоловіче. Глянь на себе й подумай, чи хтось хотів би тебе за твою вроду? Тхнеш вівцями, охлялий, а твоє обличчя має такий вигляд, ніби ти програв кожну бійку, в яку вліз. — Вона відвернулася, не сходячи з місця, а тоді, здається, раптом згадала, навіщо прийшла. — Не скажу нікому. Поки що. Але, як дістанемося Синього озера, твій господар мусить щось тобі заплатити. Принесеш гроші мені, а то шукатиме тебе все місто.
Я зітхнув.
— Як тебе це розважить, то так і вчини. Не сумніваюся: наробиш стільки заметні, скільки забажаєш. А як нічого з цього не вийде і люди з тебе сміятимуться, то це, мабуть, дасть Деллові ще одну причину тебе побити.
Тассін відвернулася від мене і збігла пагорбом униз. При непевному місячному світлі спіткнулася та ледь не впала. Але втрималася на ногах, а тоді озирнулася, наче щоб перевірити, чи я не сміюся. Та я не мав такого наміру. Хоч і не піддався на її шантаж, шлунок мій стиснувся у клубок, а цей клубок завмер десь під самою горлянкою. Сто золотих. Розійдеться поголос, а такі гроші цілком можуть наробити шелесту. Після моєї смерті, ймовірно, вирішать, що піймали не того.
Я міркував, чи зумію наодинці перетнути решту рівнин Ферроу. Можу піти відразу ж, тільки-но Кріс змінить мене на варті. Піду до візка, тихо заберу свої речі і зникну в ночі. Скільки може бути звідси до Синього озера? Я обдумував це, дивлячись, як чергова постать вислизає з табору і підіймається до мене схилом пагорба.
Старлінг підійшла тихо, але не ховаючись. Підняла руку, вітаючись, тоді по-приятельськи сіла поруч зі мною.
— Сподіваюся, ти не дав їй грошей, — люб’язно сказала мені замість доброго вечора.
— Умгу, — відповів я, дозволяючи їй витлумачити це по-своєму.
— Бо ти щонайменше третій чоловік, що буцімто ввів її в тяж за цю подорож. Твій господар мав честь бути першим звинуваченим. Син Мадж — другим. Принаймні так мені здається. Не знаю, скільки батьків вона підібрала для цієї гаданої дитини.
— Я взагалі з нею не був, то й не могла мене в цьому звинуватити, — відповів я, захищаючись.
— О? То ти, мабуть, єдиний чоловік у каравані, який цього не зробив.
Почуте мене ошелешило. Я замислився про це і взагалі — чи сягну я колись місця, де перестану довідуватися, яким дурнем можу бути?
— То думаєш, вона вагітна й шукає чоловіка, що викупив би її з науки?
Старлінг чмихнула.
— Я сумніваюся, щоб вона взагалі була при надії. Просить не одружитися з нею, а дати грошей на зілля, яке дасть їй змогу позбутися дитини. Гадаю, синок Мадж міг щось трохи їй дати. Ні. Не думаю, що вона прагне заміж, хоче тільки невеликого заробітку. То й шукає способу, що дав би їй можливість і трохи попустувати, і чоловіка, який заплатив би їй за це. — Вона трохи підвелася, відштовхнула камінь, який їй заважав. — То що ж. Якщо ти не зістругав їй дитину, то що ж тоді зробив?
— Я ж тобі казав. Нічого.
— Ах. Тепер зрозуміло, чого вона розповідає про тебе всіляку бридоту. Та це лише відучора, тож, думаю, ти «нічого не зробив» їй того вечора, коли ми всі решта пішли до міста.
— Старлінг, — з пересторогою почав я, а вона заспокійливо здійняла руку.
— Не скажу ні слова про те, чого ти з нею не зробив. Ні словечка. Зрештою, я не про це прийшла поговорити.
Менестрелька помовчала, а коли я нічого не спитав, зробила це сама.
— Що ти плануєш робити, коли ми дістанемося Синього озера?
Я глянув на неї.
— Заберу свою платню. Вип’ю пива, добре попоїм. Скупаюся в гарячій ванні й висплюсь у чистій постелі, хоч одну ніч. А що? Ти що плануєш?
— Думаю, я могла б піти в Гори. — Скоса зиркнула на мене.
— Шукати там щось, що варто оспівати? — Я намагався, щоб це питання прозвучало невимушено.
— Пісні радше пов’язані з людиною, а не з місцем, — натякнула вона. — Я подумала, що ти теж можеш вибратися в Гори. Ми могли б подорожувати разом.
— Ти й далі маєш ту ідіотську ідею, наче я бастард? — спокійно заперечив я.
Вона посміхнулася.
— Бастард. Віттер. Так.
— Ти помиляєшся, — твердо промовив я. — Та навіть якби й мала рацію, то навіщо тобі йти за ним у Гори? Я б на твоєму місці спробував здобути більший зиск, продавши його королівській сторожі. Хто мусить складати пісні, маючи сто золотих?
Старлінг невдоволено мугикнула.
— Певна, що в тебе більший досвід спілкування з королівською сторожею, ніж маю його я. Та навіть у мене його досить, аби знати: менестреля, що намагатиметься отримати цю винагороду, за кілька днів, ймовірно, знайдуть у річці. А деякі стражники зненацька дуже розбагатіють. Ні. Я тобі казала. Не шукаю золота, бастарде.
