Мандри убивці - Робін Хобб
— Не називай мене так! — гостро перестеріг я її.
Вона знизала плечима й відвернулася. За мить здригнулася, наче я її штовхнув, тоді повернулася до мене з усмішкою від вуха до вуха.
— Ах. Думаю, я вже це розгадала. Ось як Тассін на тебе тиснула, правда? Вимагала грошей за мовчання.
Я не відповів.
— Ти мудро вчинив, відмовивши. Дай їй трохи, а вона відразу ж вирішить, що має рацію. Якби справді вірила, наче ти бастард, тримала б цю таємницю при собі, щоб продати її королівській сторожі. Вона ж не має жодного досвіду спілкування з ними, тож вірить, що справді може здобути те золото. — Старлінг встала, неквапом потяглася. — Добре. Повернуся в постіль, доки можу. Та пам’ятай про мою пропозицію. Сумніваюся, чи знайдеш кращу.
Вона театрально загорнулася в плащ, тоді вклонилася мені, мовби я був королем. Я дивився, як вона віддаляється від мене, спускаючись схилом униз. Навіть при місячному світлі ступала впевнено, як коза. На мить нагадала мені Моллі.
Я міркував, чи не варто тишком-нишком вибратися з табору і самому йти до Синього озера. Вирішив, що, коли зроблю це, Тассін і Старлінг лише впевняться у своїх здогадах. Старлінг може спробувати податися слідом і знайти мене. Тассін майже напевно спробує знайти спосіб здобути винагороду. Я не хотів ні того, ні того. Краще не піддаватися, а тягтися далі як Том-вівчар.
Я звів очі до нічного неба. Воно здіймалося наді мною чистим холодним склепінням. Передсвітанкові години зробилися останнім часом неприємно прохолодними. Коли дістануся Гір, зима стане чимось більшим, ніж далекою загрозою. Якби я не згаяв раннього літа на вовче життя, вже був би в Горах. Та це тільки чергова думка, з якої жодного пожитку. Зорі цієї ночі були надзвичайно близькими і яскравими. З таким близьким небом світ здавався меншим. Зненацька я відчув, що як відкриюся і потягнуся до Веріті, то побачу: ось же він — рукою подати. Самотність так різко наросла в мені, що я відчув, як за мить вона з мене вирветься. Щоб дістатися Моллі та Барріча, досить заплющити очі. Я міг би піти до них, обміняти голод незнання на біль від неможливості торкнутися. Стіни Скіллу, які я так тісно змикав увесь час, відколи покинув Трейдфорд, тепер, здавалося, більше душили, ніж захищали. Я опустив голову на коліна і обхопив себе руками, захищаючись від холодної порожнечі ночі.
За якийсь час ця туга минулася. Я підвів голову, глянув на спокійних овець, віз та фургони, нерухомий табір. Кинув погляд на місяць, зрозумів, що моя варта скінчилася. Кріс ніколи не вмів прокинутися сам, коли надходила його черга. Тож я встав, потягнувся і пішов витягти його з теплих покривал.
Наступні два дні проминули спокійно, тільки й того, що ставало дедалі холодніше та вітряніше. Третього вечора, коли ми вже розклалися на ніч і я заступив на першу вечірню варту, на обрії з’явилася хмара пилу. Спершу я не надто цим переймався. Ми були на одному з найжвавіших караванних шляхів і зупинилися біля водопою. Там уже стояв фургон лудильника та його сім’ї. Тож я припускав: хоч які люди підняли таку куряву, вони теж шукають місця при воді, щоб стати на нічліг. Тому сидів і дивився, як наближається хмара куряви та западають сутінки. Курява повільно перетворилася на коней і вершників, що їхали строєм. Чим ближче вони були, тим сильніше я впевнювався. Королівська сторожа. Було надто темно, щоб розгледіти золото-коричневі Регалові кольори, але я знав.
Усе, що я міг зробити, — не намагатися схопитись і тікати. Холодна логіка підказала мені, що, коли б вони шукали конкретно мене, їм вистачило б кількох хвилин, аби я був пійманий. На цій розлогій рівнині ніде не сховаєшся. А якщо не я їм потрібен, то втеча лише привернула б до мене їхню увагу та змусила Старлінг і Тассін упевнитися у своїх здогадах. Тож я зціпив зуби й сидів на місці, тримаючи палицю на колінах і пильнуючи овець. Вершники проминули мене й отару та поїхали просто до води. Я полічив їх, коли проїжджали. Шестеро. Розпізнав одного з коней. Мишастий жеребець. Барріч казав, що колись із нього буде добрий верхівець. Це яскраво нагадало мені, як Регал пограбував Оленячий замок, забравши звідти все цінне, перш ніж покинути напризволяще. У мені спалахнула іскорка гніву, але від неї чомусь стало легше сидіти та чекати свого часу.
Згодом я вирішив, що стражники просто їхали своєю дорогою, як і ми, а зупинилися тільки для того, щоб напитися і переночувати. Тут присунув Кріс, шукаючи мене.
— Ти потрібен у таборі, — кинув він із погано прихованим роздратуванням.
Кріс завжди любив поспати, попоївши. Доки він всідався на моє місце, я спитав його, чого це наш розклад змінився.
— Королівська сторожа, — сердито просопів він. — Усе перевернули, хочуть оглянути всіх із каравану. Ще й усі фургони перерили.
— А що вони шукають? — ліниво спитав я.
— Та будь я проклятий, якщо знаю. Не хотів би, щоб мені порахували зуби за питання. Але ти собі питай, як хочеш знати.
Я рушив до табору, прихопивши з собою пастушу палицю. Короткий меч досі висів у мене при боці. Я подумав було, чи не сховати його під холошею, тоді вирішив не робити цього. Кожному вільно носити меч, а якби довелося його витягати, я не хотів би морочитися зі штанами.
У таборі гуло, як у потривоженому осиному гнізді. Мадж та її люди здавалися занепокоєними й сердитими. Стражники саме вчепилися в лудильника. Одна стражниця добряче копнула по чималій купі бляшаних казанків, а тоді вереснула, що може обшукувати де забажає і як забажає. Лудильник стояв біля свого фургона, схрестивши руки на грудях. Здається, йому вже перепало. Двоє стражників притисли його дружину та дітей до задньої стінки фургона. У дружини стікала з носа цівка крові, та вона, здається, не втратила бойового запалу. Я прослизнув у табір тихо, як дим, і сів біля Деймена, ніби весь час тут і був. Ми обидва мовчали.
Командир загону перервав сутичку з родиною лудильника, обернувся, і тут мене обсипало холодом: я його знав. Це був Болт, кулачне вміння зробило його Регаловим улюбленцем. Востаннє я бачив його у підземеллі. Це він зламав мені носа. Я відчув, як серце моє закалатало швидше, кров застукала у вухах. Ув очах потемніло. Я намагався спокійно дихати. Він вийшов у центр табору та кинув нам зневажливий погляд.
— Це всі?
Більше вимога, ніж запитання.
Ми дружно закивали. Він оббіг нас поглядом, а я подивився вниз, щоб не зустрітися з ним очима. Наказав своїм рукам не ворушитися, триматися подалі від ножа та меча. Намагався, щоб з моєї пози не видно було напруження.
— Такого жалюгідного збориська волоцюг я ще не бачив. — Судячи з Болтового тону, ми не варті були й плювка. — Господине! Ми їхали весь день. Хай твій хлопець займеться нашими кіньми. Для нас — вареної страви і назбирати більше палива до вогнища. Нагрій нам води для миття. — Знову окинув нас поглядом. — Я клопотів не хочу. Людей, яких ми шукали, тут нема, а більше нам нічого знати не треба. Просто робіть, що скажемо, то й не буде жодних проблем. Можете зайнятися своїми звичайними справами.
Пролунало кілька схвальних бурмотінь, та загалом цю промову привітали
