Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд
Їй страшенно хотілося побачити його усмішку, блакитні очі, їжачок сивого волосся. Їй була нестерпна сама думка про те, що його можуть катувати. Вона зобов'язана витягти його з лабетів ворогів.
Але як їй виконати цю неможливу задачу? Ну, для початку треба хоча б повернутися туди, вирішила вона. Може, до того часу вона і придумає який-небудь спосіб…
У Палац її відвезе Том. Том буде чекати, турбуватися. Том… А чому, до речі, Том допомагає їй?
Це питання виникло в її голові, як несподівано знайдений самородок, і застрягло у свідомості, ніби віха. Ось тільки куди її приведе ця віха?
Тому допомагає їй. Чому?..
Вона зосередилася на цьому питанні, продовжуючи підніматися по крутому гребеню. Том сказав, що у нього не буде миру в душі, якщо вона одна та ще й без припасів відправиться на захід. Він заявив, що вона помре, а він не може дозволити, щоб таке трапилося. Начебто досить здорові почуття…
Однак вона розуміла, що за цим щось криється. Він був так рішуче налаштований на допомогу їй, наче це був його обов'язок. Він жодного разу не поставив питання, що вона має намір зробити, лише запитав, як вона збирається йти, і зробив все, щоб допомогти. А потім заявив, що їй слід розповісти лорду Ралу про його допомогу, пояснити, що він, Том, хороша людина. Хоча кинуто це було мимохідь, він був цілком серйозний. Ось тільки що він мав на увазі?
Дженнсен розглядала питання з усіх боків, продовжуючи підйом на гребінь. У вологому повітрі з'явилися крики звірів. Їм відповідали здалеку таким же посвистом і криками. Теплі повітряні хвилі несли з собою болотні аромати.
Дженнсен згадала, що Том бачив її ніж. Вона відкинула поли плаща і виявила обрізані ремінці гаманця. Тоді він і побачив ніж.
Дженнсен зупинилася і випросталась.
Може, Том вирішив, що вона — якийсь… якийсь представник або агент лорда Рала? Може, Том подумав, що вона виконує важливу місію, доручену їй лордом Ралом? Може, Том вирішив, що вона особисто знає лорда Рала?
А може, все простіше? — Вона була повна наполегливої рішучості відправитися в, здавалося б, нездійсненний похід. — І він просто зрозумів, наскільки це важливо для неї…
Дженнсен рушила далі, пірнаючи під важкі гілки. Темрява продовжувала згущуватися, і Дженнсен з новим запалом взялася дертися вгору по крутому схилу. Вона згадала, як Том дивився на її руде волосся. Люди часто відчували занепокоєння, бачачи її волосся. Багато хто думав, що у неї є дар. Вона часто стикалася з людьми, які боялися її через її волосся. Вона навмисно використовувала цей страх в цілях власної безпеки. У першу ніч з Себастяном вона постаралася вселити йому думку, що у неї є спосіб захиститися за допомогою магії, якщо він проявить ворожі наміри. Цим же способом вона відлякала людей в таверні…
Темрява все густішала. Дженнсен розуміла, що продовжувати підйом в таких умовах небезпечно, але не зупинялася. Вона повинна йти вперед. Заради Себастяна…
Раптово щось темне пронеслося повз її лице. Дженнсен коротко скрикнула і ледь не впала, але істота вже помчала геть. Летюча миша… Дженнсен притиснула руку до грудей: серце шалено калатало. Воно билося так само швидко, як крила кажанів. Ці маленькі істоти вилетіли пополювати на мошок, які кишіли в повітрі.
Дженнсен постаралася не думати, що від переляку могла запросто оступитися і впасти в прірву, і продовжувала дерлася далі і далі, час від часу спотикаючись у темряві, тримаючись на дотик за скелю і намагаючись не збитися з шляху.
Пройшла вічність, і її стала турбувати нова думка: з настанням темряви в небезпеці опиниться Том. Яка-небудь тварюка під покривом ночі може вибратися з болота і схопити його. І, вийшовши до лугу, Дженнсен виявить, що Том і коні понівечені чудовиськами, створеними з магії алтеї…
«Припини, — сказала вона собі. — Всі приводи для тривоги не перебереш! "
І раптово вивалилася з заростей на відкритий простір.
Зовсім недалеко горіло багаття. Вона здивовано дивилася на нього, не вірячи своїм очам.
— Дженнсен! — Сидячий біля багаття Том підхопився і помчав до неї. Обхопив її за плечі. — Милостиві духи, з тобою все в порядку?
Вона кивнула, не в силах від втоми промовити ні слова. Він не побачив її кивка — уже біг до воза. Дженнсен важко впала на траву, намагаючись віддихатися і невимовно радіючи, що вибралася з болота.
Тому вже біг назад.
— Ви наскрізь мокра, — сказав він і накинув на неї ковдру. — Що сталося?
— Я була в воді.
На мить він перестав витирати їй обличчя кутом ковдри і насупився:
— Я не хочу втручатися у ваші справи, але не думаю, що це була гарна ідея.
— Ось і змія б з вами погодилася.
Він нахмурився ще більше і схилився до неї:
— Яка змія? Що сталося? Що ви маєте на увазі, говорячи про змію?
Все ще намагаючись віддихатися, Дженнсен мовчки махнула рукою. Вона так боялася, що темрява завадить їй дійти, що фактично протягом останньої години бігла вгору по крутому схилу. І зараз була на межі. Плечі її тремтіли. Всі пережиті страхи обрушилися на неї. Вона зрозуміла, що з усіх сил стискає мускулисту руку Тома. Він, схоже, не помічав цього або вдавав, що не помічає. І Дженнсен відсунулася, хоча було приємно відчувати його силу, надійність і щиру турботу.
Тому притягнув ще кілька ковдр:
— Вам вдалося дістатися до Алтеї?
Вона кивнула. Він простягнув їй бурдюк з водою, і вона почала пити — жадібно, безупинно, захлинаючись…
— Присягаюся, я жодного разу не чув, щоб хтось пройшов через болото! Ви бачили яку-небудь з цих тварюк?
— Навколо мене обвилася змія товщиною з
