Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд
Алтея теж втратила у своєму житті майже все — заради неї, Дженнсен. Хіба можна знехтувати такою відвагою — і не тільки Алтеї, але і Фрідріха? Ні, хоч Дженнсен і нескінченно винна перед ними, вона не стане топитися.
Вона і так немов відняла у Алтеї можливість жити. Алтея завжди буде знаходитися в цій в'язниці, в цьому жахливому болоті, кожен день розплачуючись за те, що спробувала заховати дитину від Даркена Рала. Розумом Дженнсен розуміла, що в бідах Алтеї винен Даркен Рал, але серце її не погоджувалося з цим. І її, Дженнсен, є вина в тому, що Алтея вже ніколи не зможе ходити, ніколи не зможе радіти своєму дару.
І взагалі, яке право має вона, Дженнсен, чекати допомоги від інших? Чому інші повинні заради неї ризикувати своїм життям і свободою? Через неї постраждала не тільки мати. Через неї Алтея і Фрідріх прикуті до болота, Латея убита, а Себастян знаходиться в полоні. Навіть Том, що очікує її на лузі, кинув усі свої справи, щоб прийти до неї на допомогу.
Так багато людей намагалися їй допомогти і заплатили за спробу жахливою ціною! Яке вона має право приковувати людей до своїх бажань? Чому вони повинні віддавати своє життя заради неї?
Але як вона зможе жити далі без їхньої допомоги?..
Покинувши вузький прохід між гірським уступом і озером, Дженнсен знову перебиралася по переплетеному корінню. Коріння неначе спеціально хапали її за ноги. Двічі вона падала, незграбно розкинувши руки й ноги. І обидва рази, піднявшись, продовжувала шлях.
Впавши в третій раз, вона так сильно вдарилася обличчям, що заціпеніла від болю. Провела пальцями по вилиці, по лобі, майже впевнена в тому, що отримала перелом. Але не виявила ні крові, ні зламаних кісток. Лежачи серед коренів, так схожих на змій, вона відчула сором за всі ті біди, які накликала на людей. А потім відчула гнів.
«Дженнсен».
Їй пригадалися слова матері: «Ти не повинна відчувати себе винуватою через те, що люди — втілення зла»…
Дженнсен підвелася на руках. Скільки людей намагалися допомогти нащадкам лорда Рала і поплатилися своїм життям? Скільки ще загине? Чому у них, як і у Дженнсен, не повинно бути свого життя?
Вся вина за зруйновані долі лежала на Дому Ралів.
«Дженнсен. Здавайся».
Невже це ніколи не скінчиться?
«Grushdeva du kalt misht».
Себастян став просто самим останнім. Чи катують його зараз? Можливо, він теж розплачується своїм життям за допомогу їй?
«Здавайся».
Бідний Себастян!.. Вона відчула, як сильно їй хочеться, щоб він опинився поряд. Він такий сміливий, такий сильний…
«Tu vash misht. Tu vask misht. Grushdeva du kalt misht».
Голос, наполегливий, вимогливий, лунав луною навколо, шепочучи слова, які не мали для неї ніякого сенсу.
Хитаючись, вона встала. Невже їй ніколи не доведеться жити своїм життям? І навіть мати свою власну свідомість? Чи повинна вона вічно слухати ці команди, вимовлені лордом Ралом, його голосом?
«Дженн…»
— Дай мені спокій!
Ні, вона повинна допомогти Себастяну!..
Вона знову пішла вперед, ставлячи одну ступню слідом за іншою, відкидаючи в сторони батоги винограду, прориваючись крізь низький чагарник. Густе листя, паланкіном нависаюче над нею, робило все навколо темним. Дженнсен не мала уявлення, який зараз час доби. Вона цілу вічність добиралася до Алтеї. І там провела цілу вічність. Напевно, час уже наближається до ночі. У кращому випадку — ранній вечір. І ціла вічність минула з тих пір, як вона залишила на лузі Тома.
«Дженнсен. Здавайся".
— Ні! Залиш мене!
Вона йшла за допомогою, але допомога виявилася ілюзією. Вона все своє життя покладалася на матір, а потім стала чекати, що їй допоможе Алтея. Пора б визнати, що все відтепер залежить від неї самої…
Один Творець знає, як вона втомилася від всього цього! А тепер ще була і зла. Але треба йти!..
Дженнсен різко зробила крок вперед, в болото, і пішла, розбризкуючи під ніг воду, ступаючи на корені і камені.
Вона зобов'язана допомогти Себастяну… Вона повинна повернутися за ним… Том чекає… Том відвезе її назад…
А що потім? Як вона збирається звільнити Себастяна?
Засапавшись, вона зупинилася і виявила, що підійшла до того місця, де воювала зі змією. Зараз вода була тихою і нерухомою, і не було ніяких коренів, які насправді виявилися повзучої тварюкою…
Стало набагато темніше. І не можна було зрозуміти, чи є щось в темних тінях під схиленими з берега гілками.
Чого вона чекає? Життя Себастяна висить на волосині!..
Дженнсен підняла спідниці і зробила крок у воду.
Пройшовши з півдороги, вона згадала, що збиралася підібрати якусь палицю, щоб перевіряти дно. Вона призупинилася, розмірковуючи, варто повернутися чи ні. Ззаду тепер було стільки ж води, скільки і попереду, тому вона продовжила шлях. Вона намацували ногою тверді корені (справжні!) і обережно ступала по них. Дивно, але поки що вона навіть не замочила спідниць!..
Щось ляснуло її по нозі. Дженнсен здригнулася і посковзнулася. Вона встигла побачила блиснулу луску і з величезним полегшенням зрозуміти, що це всього-навсього риба. Але рівноваги було вже не втримати, і Дженнсен, злетівши з кореня, ухнула в чорну воду. У неї ще вистачило часу на короткий вдих, а потім над головою зімкнулася вода.
Її оточив сутінок, проте, опускаючись, вона побачила бульбашки, що зметнулися вгору. Здивована і перелякана, вона скажено забовтала ногами, намагаючись торкнутися бодай чогось, щоб відштовхнутися і піднятися до поверхні. Нічого під ногами не було, тільки важкі черевики, які, замість того щоб служити опорою, тягнули її зараз на дно. Дженнсен замолотила руками, намагаючись виплисти на поверхню, але
