Відірвана від коренів - Наомі Новік

Наш Дракон не їсть дівчат, яких він бере до себе, незалежно від того, які історії розказують про нього за межами нашої долини. Ми чуємо їх іноді від мандрівників, що приходять і йдуть собі далі. Вони кажуть, ніби ми приносимо людські жертви, а він був і є справжнім Драконом. Звичайно це не так: він міг бути Майстром і безсмертним, але він все ж залишався людиною, і наші батьки об'єдналися і вбили би його, якби він хотів з'їдати одну з нас кожні десять років. Він захищає нас від Вуду, і ми вдячні йому, але лише за це.

Він не пожирає дівчат насправді; але вони відчувають себе такими. Він бере дівчину до своєї Вежі, і десять років по тому дозволяє їй іти геть, але за той час вона стає іншою. Її одяг надто вишуканий, і вона розмовляє як дама — вона жила одна з чоловіком протягом десяти років — тому, звичайно, вона знеславлена, хоча всі вони говорять, що він ніколи не торкався їх. А що ще вони можуть сказати? Це не найгірше, в кінці кінців, Дракон дає їм гаманець, повний срібла, для їх приданого, коли відпускає їх, так що будь-яка з них може надіятися на щасливий шлюб, зберегла вона свою цноту чи ні.

Але вони не хочуть виходити заміж — ні за кого. Вони не хочуть залишитися в долині взагалі.

— Вони забувають, як тут жити, — несподівано сказав мені одного разу батько. Я сиділа поруч з ним на сидінні великого порожнього воза — ми їхали додому після щотижневої поставки дров. Ми жили в Дверніку — селі в долині — ні найбільшому, ні найменшому, яке було близько до Вуда — за сім миль. Дорога вивела нас на великий пагорб, на вершині якого в ясний день можна було побачити Шилку аж до блідо-сірої смуги горілої землі на краю долини, і суцільну темну стіну дерев за її межами. До Вежі Дракона лежав довгий шлях в іншому напрямку, і вона виглядала як шматок білої крейди, що застряг серед західних гір.

Я була ще дуже малою, десь біля п'яти років, напевне. Але я вже знала, що у нас не було прийнято говорити про Дракона, або про дівчат, яких він взяв, так що коли батько порушив це правило, його слова застряли в моїй голові.

— Вони пам'ятають лише, що були налякані, — сказав мій батько. І це було все. Потім він гукнув на коней, тому що вони зупинилися, і ми поїхали вниз по схилу пагорба і знову в затінений ліс.

Для мене це не мало особливого смислу. Ми всі боялися Вуду. Але долина була нашим домом. Ви могли залишити свій дім? Але вирослі за десять років дівчата ніколи не залишалися, коли поверталися додому. Дракон відпускав їх з Вежі, і вони поверталися до своїх родин на деякий час, на тиждень, іноді на місяць, але не більше. Потім вони брали срібло (своє придане) і зникали. В основному вони їхали до Кралії в університет. Часто, якщо вони не одружувалися з якимось міським хлопцем, вони ставали вченими або крамарями, хоча деколи люди шепотілися про Ядвігу Бах, яка була обрана шістдесят років тому, але стала куртизанкою і коханкою барона і герцога. Але на той час, коли я народилася, вона була просто багата стара жінка, що посилала чудові подарунки своїм внукам і племінницям і ніколи не приходила до них в гості.

Так що навряд чи чиясь дочка віддавалася, щоб бути з'їденою, але це було нещастя, звичайно. Хоча у долині було не так багато сіл, шанс був досить низьким — хоч він і брав тільки дівчину сімнадцяти років, народжену в період від жовтня і до кінця року. Було одинадцять дівчат на вибір в моєму році, і це означало, що шанс був ще гірший, ніж кидок кості. Всі говорять, що дівчину, народжену для Дракона, люблять по-іншому, коли вона підростає; ви не можете їй допомогти, і знаєте, що легко можете її втратити. Але, схоже, це не було правилом для моїх батьків. На той час я знала вже достатньо, щоб розуміти, що хоч я теж могла бути обраною, він обере Касю.

І тільки мандрівники, які проходили долиною, і які не знали цього, говорили компліменти батькам Касі, або говорили їм, яка красива їх дочка, або яка розумниця, або яка добра. Дракон не завжди приймав красиву дівчину, але він завжди вибрав найбільш особливу, як-то: якщо дівчина була дуже і дуже симпатичною, або яскравішою за інших, або кращою танцюристкою, або з особливим характером, він завжди вибрав таку, незважаючи на те, що ледь обмінювався кількома словами з ними, перш ніж робив свій вибір.

У Касі все це було. У неї було густе пшеничне золоте волосся, яке вона заплітала в косу до пояса, і її очі були теплого коричневого кольору, її сміх був схожий на пісню, яку вам хотілося підтримати. Вона знала усі кращі ігри, і могла вигадувати історії і танцювати нові танці; могла організувати непоганий бенкет, і коли вона пряла вовну з овець свого батька, нитка, яка відходила від колеса, була рівною, без єдиного вузлика або потоншення.

Я знаю, це робить таке враження, як щось з казки. Але тут все було навпаки. Коли моя мама розповідала мені історії про прядильну принцесу і хороброго гусака або річку-діву, я уявляла їх такими, як Кася; в такі моменти я думала про неї. І я ще не була достатньо старою, щоб бути мудрою, і любила її ще дужче, тому що знала, що вона незабаром піде від мене.

Кася казала, що не проти піти до Дракона. Вона була безстрашною — такою,