Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

мало Даркену Ралу. Його невдоволення моїм вчинком було таке сильне, що це виявилося тільки початком. Він заборонив мені жити де-небудь, крім цього напівзатоплений, огидного місця з гарячими ключами і смердючими випарами. Він помістив мене тут як в темницю, наповнивши болото навколо жахливими тварюками, створеними з моєї чаклунської сили, якої він позбавив мене. Він хотів, щоб я була поруч, розумієш. Кілька разів він з'являвся тут, просто щоб подивитися на мене в цьому полоні. — Чаклунка втупилася кудись удалину, немов бачила там людини, про яку говорила. — За межами цього будинку я перебуваю у владі сутностей, які з'явилися на світ за допомогою мого власного дару, того дару, до якого у мене більше немає доступу. Я ніколи не зможу звільнитися власними силами, але навіть якщо мене прийдуть на допомогу ці тварюки, створені з моєї власної сили і розірвуть мене на частини. Я не можу закликати їх назад. Він залишив стежку, щоб могли привозити продукти та інші запаси, щоб у мене напевно було все необхідне. Фрідріху довелося побудувати будинок тут, тому що я не можу покинути це місце. Даркен Рал побажав мені довгого життя, яке я проведу, страждаючи для його задоволення.

Дженнсен тремтіла, не в силах що-небудь сказати. А чаклунка вказала довгим витонченим пальцем у відчинені двері:

— Людина, яка любить мене, змушена була стати свідком всього цього. Він був засуджений все життя доглядати за калікою — дружиною, яку він любив і яка більше не могла бути йому дружиною з плотської точки зору. — Алтея пробігла пальцями по своїх кістлявих ногах, ніжно, немов бачила їх такими, якими вони колись були. — У мене більше ніколи не було можливості отримати радість від мого чоловіка, як жінка від чоловіка. Мій чоловік ніколи більше не радів ласкам жінки, яку любить. — Вона замовкла, збираючись з силами, а потім продовжувала: — В якості додаткового покарання Даркен Рал залишив мені владу над моїм даром тільки з одного боку, який тепер переслідує мене кожен день: він залишив мені дар пророцтва.

Дженнсен не змогла втриматися від запитання, яке, як їй здалося, може послужити жінці хоч якоюсь розрадою.

— Ця частина вашого дару… хіба вона не може принести вам задоволення?

Темні очі чаклунки дивилися на неї в упор.

— Останній день з твоєю матір'ю ти провела добре? Я маю на увазі день, коли вона померла…

— Так, — відповіла Дженнсен після довгої паузи.

— А якби ти знала, що вона буде убита? А якби ти бачила все задовго до того, як воно сталося? За день, за тиждень, за місяць, за роки до того, як все сталося… Ти знала б, як це трапиться і коли, бачила б усі страшні подробиці. Бачила б силою своєю чаклунської влади материнську кров, муки, смерть. Отримала б ти задоволення?

— Ні, — відповіла Дженнсен слабким голосом.

— Що ж, тепер, Дженнсен Рал, ти розумієш, що я не можу допомогти тобі. І не тому, що я недобра і егоїстична, а тому що у мене не залишилося сили. Ти повинна знайти в собі вільну волю, щоб виконати те, що повинна. Тільки таким шляхом ти можеш досягти чогось у житті. Я не можу вирішити твої проблеми. Я провела більшу частину життя в стражданнях за те, що допомогла тобі колись. Якби це стосувалося тільки мене, я б винесла: адже у всьому вина злої людини, а не невинної дитини. Однак я страждаю кожен день, тому що це не тільки моя доля, а й доля Фрідріха. У нього могло б бути…

— Нічого в мене не могло бути! — Фрідріх стояв позаду Дженнсен. — Я сприймаю кожен день життя як дар, який отримав тому, що поруч — ти. Твоя посмішка — моє сонце, вона висвітлює короткий час мого існування. Не применшуй моєї радості, Алтея, перетворюючи її в щось незначне або повсякденне.

Алтея знову глянула на Дженнсен:

— Ось бачиш? Це моє щоденна катування: знати, що я нічого не можу зробити для цієї людини.

Ридаючи, Дженнсен звалилася до неживих ніг мужньої жінки.

— Чаклунство, — прошепотіла Алтея, — це нещастя, яке тобі абсолютно не потрібне.

24

В голові у Дженнсен немов туман стояв. Вона відчувала себе нещасною і самотньою. Болото було не тільки під ногами, але й у свідомості її все перемішалося і переплелося — навіть більшою мірою, ніж покорчене коріння навколо. Майже все, у що вона вірила, виявилося помилковим. І від того руйнувалися не тільки надії, але й прийняті нею рішення.

Найгірше було те, що Дженнсен лицем до лиця зіткнулася з нещастями, які її існування несло людям, які намагалися їй допомогти.

Крізь сльози вона ледве розрізняла дорогу. Вона йшла через болото майже наосліп.

Часом вона спотикалася і, впавши, повзла, ридаючи, іноді зупинялася, спираючись на гачкуваті гілки дерев. Як ніби день, коли була вбита мати, повторювався знову — та ж мука, гіркий відчай, замішання, відчуття нереальності того, що відбувається…

Після смерті матері метою життя Дженнсен стали пошуки чаклунки. Тепер вона почувала себе загубленою, яка не знає, як далі жити.

Дженнсен йшла, петляючи серед тріщин, з яких піднімалася пара. Всюди лунало злісне шипіння, немов пару спустили з підземної прив'язі. Дівчина брела то мимо смердючих отворів, то серед густої рослинності. Чагарники з колючками простягали до неї свої лапи, широке листя хльостало її по обличчю. Досягнувши озера, яке вона невиразно пам'ятала, Дженнсен пішла по березі вздовж скелі, хапаючись за камінь і плачучи навзрид. Камінь кришився. Вона з усіх сил намагалася не втратити рівновагу.

Вона глянула через плече і побачила крізь сльози віходячий вдалину водний простір. Їй подумалося, що впасти в воду буде кращим результатом. Нехай її поглине ця безодня, і з усім одразу буде покінчено. І вона, нарешті, знайде спокій. І завершиться ця нескінченна, нестерпна боротьба. І припиниться ця біль в серці і ця печаль. І вона зустрінеться з матір'ю і добрими духами загробного світу…

Вона, однак, сумнівалася, що добрі духи візьмуть самовбивцю