Напівдикий - Саллі Грін
Прокидаюся. Стало холодно. Анналіза сидить біля мене. Я торкаюся її руки, але вона відсмикує її, кажучи:
— Кірен був чудовим бійцем. Усі казали, що найкращим. Мій батько казав, що Кірена ніколи не вб’ють через його Дар. То як же це тобі вдалося?
Я казав Анналізі про свій Дар, але ніколи не пояснював, у чому він полягає. Коли вона про це запитувала, я просто змінював тему. Я ніколи не казав їй, що тоді відчуваю, і не казав, що коли я у звірячій подобі, то ще нікому й нічому не вдавалося врятуватися від мене, що я убивав усіх.
— Скажи мені, Натане…
— Це важко пояснити.
— А ти спробуй.
— Я обернувся на звіра. Я міг чути Кірена. Відчував його запах, хоч він і був невидимий. Ми зійшлися у двобої. Він вдарив мене ножем.
— А що йому зробив ти?
— Анналізо, не запитуй про це, будь ласка.
Вона знову починає ридати.
— Мій батько колись розповідав мені, що Маркус трансформувався для того, щоб убивати. Щоб викрадати Дари. Такий самий Дар, невидимість, він узяв від іншого Білого мага. Цей Дар завжди стає у пригоді.
— Я не забирав Кіренів Дар, Анналізо.
Вона дивиться мені в очі, і я відчуваю, що вона мені не вірить.
— А чи сказав би ти мені про це, якби так сталося?
— Так! Я тобі не збрехав би.
— Ти багато тижнів приховував від мене правду.
— Я ж казав тобі, Анналізо, що шкодую про це. І ще раз повторюю, вибач мене. Я мав би розповісти тобі про Кірена раніше.
— Так, мав би. І мав би розповісти про свій Дар. Це те, що найважливіше для кожного чарівника; ми завжди погоджувалися, що це віддзеркалює справжню сутність людини… те, ким вона насправді є… Але ти ніколи про це не говорив. Навіть зараз ти майже нічого мені не розповів. Ти з кожним днем стаєш дедалі більше подібним на батька… — вона підводиться. — Я мушу якийсь час побути на самоті. Мушу все обміркувати.
І йде геть.
Я сідаю і знову розпалюю багаття, дивлюся на полум’я й чекаю, коли прийде Анналіза, але вона не повертається.
Прогулянка
Наступного дня Габріель і Селія не з’являються на ранковому вишколі. Селія підходить до мене під час перерви на обід і запрошує прогулятися разом із нею та Габріелем. Думаю, що це пов’язане з Анналізою.
Ми йдемо подалі від усіх в бік дерев, і Селія каже:
— Я попросила Габріеля піти з нами, бо думала, що буде краще, якщо він це скаже.
Дивлюся на Габріеля. Він ніяк не починає розмову, і я бачу по його обличчю, про що йтиметься. Анналіза тут ні до чого. Це пов’язане або з Арраном, або з Деборою.
Мене починає нудити.
Габріель підходить; нарешті він щось мені скаже.
— Це Дебора.
І я вже знаю, що вона мертва.
— Її стратили два дні тому. Розстріляли за шпигунство. Її чоловіка також убили, за те, що їй допомагав.
Так не мало бути. Не мало бути. Вона була розумна й добра, прекрасна Біла відьма… Її допитували, її катували… І це жахливо. Я такий розлючений, хочу ламати все і трощити, але Габріель мене стримує. І я не знаю, що мені робити, я нічого не можу вдіяти з цим… з цим усім. Для Дебори все вже запізно, а я так хочу побачити її знову, але ніколи не побачу, і навіть не зможу думати про те, що десь там вона живе собі, щаслива… Ненавиджу їх за це. Люто ненавиджу!
З Арраном
Я понад два роки не бачив свого брата, проте легко його впізнаю. Він високий, вродливий і виглядає саме так, як і повинен Білий чаклун. Приходить у табір разом із групою Білих і Напівкровних. Усі втомлені, але втішені, що прибули нарешті на місце призначення. Тільки Арран не дуже втішений. Лише кілька днів тому я довідався про Дебору. Мені сказали, що Аррану це вже відомо.
Стою поміж деревами, дивлячись на них, а тоді ступаю на півкроку ліворуч, щоб він мене помітив. Я так хотів його побачити, знову бути з ним, але не гадав, що це станеться саме так. Він переживатиме втрату Дебори значно важче, ніж я.
Минає ще якась хвилина, поки він зиркає в мій бік, а тоді заклякає на місці. Я бачу, що він вимовляє моє ім’я й усміхається, і я, здається, теж усміхаюся, коли він підходить до мене. Ми обіймаємося. Він худіший, ніж я очікував, і не такий високий на зріст, хоч усе одно вищий за мене.
Він говорить про те, як тужив за мною, і я, мабуть, також йому щось кажу, хоч я й не певний. Він каже мені, що Дебора робила те, у що вірила, і він починає ридати, і я теж. І я згадую, як ми всі втрьох були разом, як сперечалися за місце у ванній, щоб мати змогу почистити зуби, і як Дебора розчісувала вранці волосся на сходах, підслуховуючи наші з Арраном розмови, як ми снідали разом із бабусею… Це було якихось три роки тому. Почуваю себе таким старим… Але ж Дебора була ще такою молодою, і все це так несправедливо і не має жоднісінького сенсу…
Наступні кілька днів зовсім інакші. Арран працює разом із Ван у медсанчастині, але весь вільний час він зі мною. Минуло понад два роки, відколи мене забрали з нашого дому, і брат хоче знати про все, що сталося зі мною за той час, поки ми були в розлуці. А я можу розповісти йому хіба якісь фрагменти. Не хочу згадувати про погане. Еллен переповіла йому все, що їй було відомо, але цього не досить, і він хоче знати більше. Дивиться на татуювання на моїй шиї й руках, а тоді простягає долоню, щоб торкнутися шрамів на зап’ястку. Я кажу йому, щоб розпитав Габріеля, якщо хоче довідатися будь-які подробиці.
Тоді він запитує мене про Габріеля, і я повторюю ту саму фразу:
— Запитай у Габріеля, якщо хочеш довідатися подробиці.
— Запитаю, — обіцяє він.
— Пообіцяй переказати мені все, що він тобі розповість, — усміхаюся. Мені й справді самому цікаво про це довідатися.
Арран каже:
— Як гарно бачити твою посмішку.
— І твою