Напівдикий - Саллі Грін
Я усвідомлюю, що воювати набагато простіше.
Якийсь час ми мовчимо, а тоді Анналіза каже:
— Я ще не бачила тут Маркуса, хоч усі тільки про нього й говорять.
— Табірні плітки набирають силу.
— Вибач, я вже, мабуть, говорю як Сара?
Цілую її й заспокоюю:
— Анітрохи.
Маркус подивився на мій двобій, але потім одразу пішов геть.
Тому кажу Анналізі:
— Він не надто товариський. Полюбляє бути сам.
Дивлюся на дерева, під якими зустрів його кілька годин тому, коли підшуковував місце для свого прихистку. Батько мені сказав, що хоче забратися подалі від усіх: «Тут забагато цікавих очей, як на мене».
Я кажу Анналізі:
— Мабуть, це й добре, що він тримається осторонь від людей.
— Ти ще не розповідав мені, що сталося, коли ти вирушив на зустріч із ним. Я не думала, що тебе так довго не буде. Гадала, побалакаєте кілька хвилин і все.
— Я теж так гадав.
— То що ж ти там робив цілий тиждень?
— Тепер ти вже точно говориш як Сара, — піддражнюю я її. — Він мій батько, Анналізо. Я просто був увесь цей час разом із ним. Це було добре, для нас обох, думаю. Він інакший, ніж я сподівався.
— Справді? Але ж він небезпечний. Ти чув, як він напав на Ґуса? Одна з цілительок, Кароліна, розповіла мені, що він відрізав Ґусові вухо.
Не встигаю щось відповісти, бо вона веде далі:
— Ти так відрізняєшся від нього. Він справжній Чорний Чаклун, такий скажений.
Я кажу:
— Він може бути скаженим. Скаженим і нестримним. Усім це відомо, зокрема й Ґусу. Треба бути останнім дурнем, щоб дратувати Маркуса. Проте це не означає, що люди не робитимуть дурниць. Маркус не зміниться. Але він принаймні на нашому боці.
— Скажи це Ґусові.
Думаю, мені взагалі краще якийсь час уникати Ґуса. Я не пояснюю Анналізі, що Маркус напав на Ґуса, тому що Ґус нападав на мене. І я не певний, що я аж так відрізняюся від свого батька.
Кажу тільки:
— Ну, мабуть, для одного вечора вже достатньо пліток.
— Але я хотіла поділитися з тобою ще однією пліткою, — Анналіза шкірить до мене зуби. — Вгадай якою?
Я знизую плечима.
— Усі дівчата закохалися в Габріеля.
— Ой, ні-і-і-і-і! — натягую на наші голови ковдру і притуляю до себе Анналізу, благаючи: — Годі вже, будь ласка.
Вона регоче, але говорить далі:
— Це все його кучері. Вони годинами про це говорять: як він закладає волосся за вуха, як воно падає йому на чоло, яке воно хвилясте. Ще їм подобаються його очі, губи, ніс, плечі і ноги. Але кучері найбільше.
— А вони знають, що їм із ним нічого не світить?
— Не світить, бо його цікавлять тільки хлопці? Або цікавить лише один хлопець? — і вона показує пальцем мені на груди.
Пригадую, як я його цілував, пестив волосся. Але їй я кажу:
— Він мій товариш, Анналізо.
— Я знаю, — каже вона, ніжно цілуючи мене в губи.
А я цілую її.
Пізніше вона засинає в мене на руках, але я не сплю, а просто тримаю її, відчуваючи тепло її тіла.
Знаю, що невдовзі мушу її залишити. За якихось кілька годин розпочнеться запеклий бій, але зараз я тримаю в руках Анналізу. Усе це здається якимось нереальним.
Вона ворушиться й запитує:
— Що сталося?
— Нічого. Усе добре.
— Ти так міцно мене стискаєш, що я ледве можу дихати.
— Я не хотів тебе розбудити, але невдовзі мені вже треба йти. Я не повинен про це говорити, але… пізніше я повернуся…
Тепер уже вона міцно притискає мене до себе, обвивши мої ноги своїми. І за якийсь час каже:
— Коли ми були в Базелі, у «Червоному гарбузі», ти сказав мені… щось…
Відповідаю їй пошепки:
— Пам’ятаю, що й ти мені щось сказала, — знову натягую нам на голови ковдру так, що нас огортає суцільна пітьма. Хочу набратися відваги і сказати це раніше за неї. Мої вуста так близько від її вушка, що легенько його торкаються, коли я шепочу: — Анналіза, я лю…
— Час вирушати, партнере! — Несбіт здирає з нас ковдру. — Ой, вибач, що потурбував, друзяко. Я думав, ти спиш.
Перший напад
Несбіт веде мене до розколини, розміщеної неподалік, у двох хвилинах ходи поміж деревами від того місця, де й досі лежить у ліжку Анналіза. Ми з Анналізою похапцем розпрощалися. Вона хвилювалася за мене, це було помітно і, з одного боку, приємно, а з другого — зовсім ні. Я їй сказав, що все буде гаразд, хоч насправді й гадки не мав, що може статися… Я ж тільки знаю, що з нами Маркус, і це — на краще.
Я думав про те, щоб скористатися своїм Даром і напасти у тваринячій подобі, але знаю, що так бути не повинно. Це придасться для інших боїв. А зараз потрібно зосередитися на тактиці, на тих речах, яких мене навчила Селія, на людських методах бою. Я запитав про це в Маркуса, і він відповів мені те ж саме. Після тижня, проведеного з ним, я вже знаю, що можу контролювати цю частину свого єства, мій Дар, і можу трансформуватися так само швидко, як і Маркус, але цей Дар не для війни.
Біля розколин Несбіт каже:
— Здається, твій старий перевіряє, чи все гаразд.
І киває на дерево вдалині. Маркус стоїть там, напівприхований за листям, і піднімає вгору руку, немовби хоче сказати жестом «удачі» або «до скорої зустрічі» або щось таке. Я також піднімаю вгору руку.
Я хапаю Несбіта за зап’ясток, він знаходить розколину, і ось ми вже помчали. Мені вдається встояти на ногах, коли нас викидає з другого кінця — я зігнувся вдвоє, але стою. Несбіт миттєво підводиться і стрімко біжить далі. Ну, принаймні для нього це називається стрімко.
Рухаюся слідом, тримаючись на кілька кроків позаду. Надворі темно й тихо, і хоч я не бачу так добре, як він, але відчуваю під ногами стежку і не відстаю. Тільки-но я почав розігріватися, як ми вже опиняємося біля аеродрому. Він у пітьмі, і я ледве можу розрізнити невиразні обриси трьох ангарів, розташованих один біля одного, на відстані якихось ста метрів
