Напівдикий - Саллі Грін

До нас долучаються Селія, Клаудія й Маркус.

— Тут усе зачищено? — питає Селія.

— Ні, — відповідає Габріель. — Є ще четверо, у самому кінці. Озброєні до зубів.

Маркус каже:

— Кілька хвилин не заходьте.

Він стає невидимим, а ми чекаємо.

Спалахує блискавка, і полум’я охоплює дальній кінець ангара, а тоді лунають постріли, знову і знову.

Нарешті все затихає. Ми відчиняємо двері, щоб зазирнути в ангар. Ніде нічого не рухається, тільки вогонь і дим.

Біля мене вигулькує Маркус.

— їх було п’ятеро, — повідомляє він.

Селія дивиться на Габріеля й каже:

— Порахуй тіла. І перевір, чи все в порядку. Якщо хтось із них живий, нехай живе. Я б хотіла тоді поговорити з ними.

Габріель і Самін зникають, а Селія перевіряє стан Ґрейторекс.

Приходить, накульгуючи, Несбіт і падає біля мене на землю. Його обличчя в синцях, а одне око цілком заплило.

— Де ти був, партнере? — цікавлюся я.

— Одна з Ловчинь вийшла надвір і побачила мене, коли я там усе розвідував. Клята каратистка, або шось такого. Це тривало сто років, поки я з нею розібрався. Шо я пропустив?

Я відчуваю спокусу сказати щось про безліч жертв, але на мене насувається страшенна втома.

— Ґрейторекс отримала поранення в ногу. На щастя, нікого з наших не вбито, — відповідаю я.

Прибігають Габріель і Самін, падаючи біля нас на землю. Габріель повідомляє:

— Двадцять двоє. Чотири старші Ловчині, тож, мабуть, саме вони керували вишколом. І вісімнадцятеро молодших. Усі мертві.

— Це трохи більше, ніж десять новобранців і дві Ловчині, — кажу я. Хоча й не можу ні в чому звинувачувати Несбіта. Я більше лютий на Селію за цей невиправданий ризик. Якби з нами не було Маркуса, нам було б набагато скрутніше. Дехто з нас уже був би мертвий.

Селія каже:

— Треба доправити Ґрейторекс на базу. Починайте збирати все, що може нам придатися. Вирушаємо за десять хвилин.

Блондін

Наступний рейд відбувся через шість днів, знову ж таки у Франції, і цього разу нам протистояли чотирнадцять Ловців. Ми добре давали собі раду: ніхто з наших не зазнав жодних ушкоджень. Ґрейторекс непогано зцілюється, та вона пропустила цей і наступний рейд, ще менш значний. Але дещо таки змінилося, і ця зміна мені не до душі: під час третього рейду Анналіза, Сара і ще дві заготівельниці провізії прибули разом із нами, щоб допомогти нам забрати все, що залишиться після битви. Вони не втручаються в саму операцію, один із стажерів приведе їх на місце бою лише після його завершення. Проте мені якось незатишно через те, що Анналіза може побачити мене тут. Інші бійці користуються вогнепальною зброєю і мають потім цілком нормальний вигляд, а моя зброя — це ніж, тому наприкінці бою я схожий на монстра з фільму жахів. Хочу знайти якесь місце, де зміг би помитися, але спочатку вирішую накрити тіла, щоб їх не побачили заготівельниці, коли прийдуть сюди. Зазвичай ми такого не робимо.

Тут десять тіл, я починаю накривати їх ковдрами, що були в одному з наметів. І кинувши ковдру на тіло якоїсь дівчини, що лежить трохи поодалік, я зауважую, що її очі заплющені, але на ній не видно жодних ран. Думаю, що вона, можливо, вдає з себе мертву. Не певний, чи є у неї в куртці пістолет, але накриваю її з головою. Озираюся на своїх партнерів, однак ніхто не звертає на мене уваги: усі вони заклопотані своїми справами.

Витягаю ножа, відгортаю ковдру й наказую:

— Розплющ очі!

Не знаю, чи вона розмовляє англійською, та не сумніваюся, що найпростіші слова вона зрозуміє, тому повторюю:

— Розплющ очі, або я виріжу тобі ліве око. Негайно!

Вона розплющує очі. Карі зі срібними іскорками. Іскорками Білої відьми.

Я гукаю решті, щоб підійшли сюди. Досі не з’ясував, яку вона має зброю. За кілька секунд підходить Маркус, а слідом за ним Габріель.

Виявляється, що в дівчини немає пістолета, але є два ножі. Вона француженка. Її звати Блондін, але поза тим вона більше нічого не каже. Тоді підходить Селія, і я вже готовий кинути все це на неї і пошукати, де б я міг помитися, але вона каже:

— Натане, це твоя полонянка. Будь біля неї, аж поки ми не вирушимо назад у табір.

Я шукаю Несбіта, — він же й досі мій партнер, — щоб той припильнував за Блондін, поки я піду й помиюся. Але, звісно, Несбіта ніколи немає поблизу, коли він потрібний.

У мене ще ніколи не було бранців. Сам я дуже часто був ув’язненим, але це зовсім не означає, що я маю бодай найменше уявлення про те, що мені робити з Блондін. Інші повертаються до своїх справ, і я помічаю, що Анналіза поглядає на мене.

Єдина особа, якій нічого робити, — це Маркус. Він залишається зі мною. Дивиться на Блондін не надто прихильним поглядом. Я стаю поміж ними.

Маркус каже:

— Ти мусиш її вбити вже і негайно. Вона заслуговує на смерть. Як і всі вони.

Блондін починає скиглити. Я відповідаю:

— Ні, вона моя полонянка.

Беру її за руку, бо маю погане передчуття, що вона кинеться навтьоки. Відчуваю, як вона тремтить. Кажу їй:

— Тримайся біля мене.

Для Блондін буде безпечніше, якщо ми перемістимося до центру Ловецького табору. Пояснюю їй:

— Ми підемо до всіх решти. Тримайся біля мене. Нічого не кажи.

Вона так близько до мене, що мало не перечіпляється через мої ноги, плаче й тихенько стогне.

Маркус також іде з нами, не відводячи від неї погляду. Нам треба здолати не більше ста метрів, але здається, ніби перед нами сотні миль. Я постійно боюся, що батько просто кинеться на неї і вб’є.

Прямую туди, де збираються всі наші. Виглядає так, що за кілька хвилин ми всі вирушимо назад, до табору. Я зупиняюся. Блондін також. Її рука торкається моєї. Маркус насувається на нещасну, і я знаю, що їй буде кінець, якщо я не заберу його звідси.

Несбіт волочить величезний рюкзак зі здобиччю, яку він назбирав. Кажу йому:

— Залишайся з нею. Вона — наша полонянка.

Тоді звертаюся до Блондін, показуючи на Несбіта:

— Роби те, що він скаже.

Відтак повертаюся до Маркуса та не встигаю нічого сказати, бо він починає перший:

— Ловці піймали мого батька, а твого діда, й закатували його на смерть. Мого батька. І мого діда. І прадіда. І прапрадіда. Якби вони впіймали нас, щоб вони зробили?

— Це не означає, що й