Напівдикий - Саллі Грін
Минаю Маркуса, сподіваючись, що він піде зі мною. Мушу забрати його від Блондін. Напівобертаюся до нього і прошу:
— Не завдавай їй шкоди. Будь ласка. Я багато в тебе не прошу.
Я й далі відходжу, а він запитує:
— Чому?
Мені здається, що він рушив за мною вслід. Я не зупиняюся. Батько наздоганяє мене. І знову запитує:
— Чому?
Ми серед якихось полів, і я перестрибую через ворота, опиняючись на наступному полі. Перетинаю його, а тоді зупиняюся.
Він дивиться на мене.
— Я запросто можу повернутися й убити її.
— Знаю, — знизую плечима. — Але не думаю, що ти це зробиш, якщо не бачитимеш її.
— Очі не бачать — серце не болить?
— Якось так.
— Чому ти її не вб’єш?
— Я не хочу бути тим, хто вбиває полонених.
— Коли я дивлюся на неї, то не бачу в ній бранку. Я бачу Ловчиню. Я бачу ворога, — каже Маркус. — Ми бачимо речі по-різному. Я вперше оце помітив іншу твою натуру.
— Натуру Білого чаклуна?
— Ту натуру, що нагадує мені про твою матір. Не думай про неї, як про Білу відьму. Я так не думаю. Я думаю про неї, як про добру людину, чого не скажеш про багатьох Білих магів. Та й узагалі про багатьох людей.
Дивлюся на нього і бачу його також у іншому світлі. Не як видатного Чорного чаклуна, а просто як людину. Людину, чийого батька закатували до смерті; чию матір, Сабу, переслідували й замордували Ловці. Людину, яка не могла жити з коханою жінкою, а син якої сидів ув’язнений у клітці.
— А ти не думаєш, що й сам міг би бути добрим? Тобто… за інших обставин…
Він сміється й відповідає:
— Добрий той, хто залишається таким навіть у найважчих обставинах, а не тоді, коли легко. Твоя мати була доброю людиною.
Ми всі повертаємося до базового табору, забираючи з собою все, що можемо донести. Блондін має на голові каптур, її руки зв’язані за спиною. Несбіт залишається з нею. А я з Маркусом. У таборі Селія забирає Блондін, і мені цікаво, чи наготувала вона для неї клітку. Хоч ні, насправді мені байдуже. Я просто радий, що Маркус її не вбив.
Ми всі зголодніли, я йду разом з усіма іншими до їдальні. Уже обідня пора, і там зібралося чимало людей. Я беру м’ясне рагу і чую багато нарікань. Рагу пісне. Бракує хліба. Бракує фруктів. Бракує цього. Бракує того.
До мене долучається Несбіт. Він каже:
— Вони шо, думають, шо це відпочинковий табір?
Габріель жартує:
— Якщо хтось виявить, що Блондін узяла останній кусень хліба, її замордують.
Несбіт каже:
— Якшо це правда, я задушу її власними руками!
Роззираюся й помічаю, що тільки ми, бійці й розвідники, сидимо, як завжди, впереміш. Бо всі решта сидять окремими групками: Білі, Чорні або Напівкровні. Я чую, як групка Білих поблизу від нас розмовляє про «ув’язнену»; деякі хочуть, щоб її засудили до страти, а інші просто хочуть, щоб її стратили без жодного суду.
— Маємо проблему з цією дівкою, — каже Несбіт. — А якшо захопимо більше полонених, матимемо ше більші проблеми. Як їх прогодувати, як охороняти… — він доїдає рагу й каже: — Простіше їх убивати.
— Думаю, Селія допитає Блондін, а тоді відправить її назад, — каже Габріель.
— Що? — ми з Несбітом витріщаємо на нього очі.
— Це цілком логічно. Ви ж самі кажете, що з в’язнями тільки зайва морока. Якщо вона їх відпускатиме, то складеться враження, що Альянс приймає розсудливі рішення, і коли все закінчиться, люди про це пам’ятатимуть. Важливо вміти прощати.
— Але й думати головою теж важливо. Блондін просто отримає новий пістолет, і її знову відправлять битися з нами, — заперечую я.
Габріель відказує:
— Думаєш? Я в цьому не впевнений, а Селія знає краще за інших, як мислять Ловці. Ловці вбивають дезертирів. Вони терпіти не можуть будь-яку зраду, а від потрапляння в полон до зради лише один крок: вважається, що вони повинні битися одна за одну до останньої краплі крові. Її не зустрінуть як героїню, у цьому немає сумніву. Можливо, вони навіть стратять її. Мені здається, що Блондін воліла б залишатися ув’язненою, а не повертатися до Ловців.
У його словах є логіка, хоч я й сумніваюся, чи Маркус із цим погодиться.
Лише вночі я маю нарешті змогу побути наодинці з Анналізою. Вона завжди приходить до мого кубельця під деревом, коли закінчує роботу, і ми проводимо ніч разом.
Цього разу я хочу поговорити. Мушу розповісти їй про Кірена; я вже достатньо довго вичікував, Анналіза повинна знати, що сталося з її братом. Але, як завжди, мені важко знайти слова, щоб почати розмову.
Анналіза каже:
— Ти ще мовчазніший, ніж завжди.
— Я думаю.
— Про що?
— Про те, як тобі сказати щось. Щось серйозне.
Вона випростовується.
— Я мав би сказати це тобі ще кілька тижнів тому. Але не зміг. Я весь час відтягував, чекаючи нагоди, відповідного моменту і всякої іншої фігні. Проте відповідний момент, мабуть, так ніколи й не настане, тому я мушу сказати це зараз.
Вона дивиться мені в обличчя, я не відводжу від неї погляду, промовляючи:
— Йдеться про Кірена.
Анналіза чекає. Здається, вона вже здогадується, про що я маю їй сказати.
— А що з Кіреном?
— Пригадуєш, я розповідав тобі, що вбив у Швейцарії Ловця? Їх було двоє, біля Меркуріїного котеджу, коли я чекав Габріеля. Вони напали на мій слід. Ішли за мною. Потім накинулися на мене й Несбіта. Несбіт убив одного з них, це був партнер Кірена.
Анналіза чекає.
— А другим був сам Кірен.
Анналіза дивиться просто мені в очі. У неї виступають сльози.
— Ти його вбив?
— Я мав сказати це тобі раніше. Вибач, що не зробив цього.
— І ти шкодуєш, що так сталося з Кіреном?
Я не можу їй збрехати, тому просто мовчу.
Анналіза підводиться на ноги, і я теж.
Думаю, що вона піде геть. Кажу:
— Я мав нагоду вбити його раніше, але не зробив цього. Якби Кірен зі своїм партнером не полював за мною, вони б залишилися живими.
Вона відповідає:
— Ти мав би сказати мені це раніше…
Тоді знову сідає на землю.
— Він був головорізом, Ловцем. Але це був мій брат… — витирає від сліз очі й каже: — Я хотіла б, аби світ був інший. Хотіла б, щоб і брат мій був інший…
Потім знову починає плакати.
І я обхоплюю її руками і тулю до себе, а вона ридає, та