Напівдикий - Саллі Грін
Сповільнюю крок, очікуючи, що Анналіза з Сарою підуть до намету з припасами, але вони заходять у Селіїне шатро. Я вагаюся, не розуміючи, чи отримав правильні інструкції. З’являється ще кілька осіб, які працюють в їдальні, й вони теж заходять туди. Прибуває Габріель, бачить мене й підходить ближче. Я запитую:
— Ти знаєш, що відбувається?
Він каже:
— Ходять чутки, що повернулася Ван.
У шатрі розставлені рядами стільці, а Селія й Ван сидять перед ними обличчями до решти. Я вже кілька днів не бачив Ван; Арран мені казав, що вона була поза табором, намагалася залучити до повстанців ще більше Чорних магів. Несбіт стоїть попереду, мало не підстрибуючи від хвилювання. Він щойно повернувся з розвідувальної вилазки. Ми з Габріелем стоїмо позаду. Шатро заповнюється бійцями й розвідниками, а ще дедалі більше людей із інших груп: цілителі, кухарі, а також декілька заготівельників разом із Анналізою.
Останнім прибуває Маркус, який підходить і стає коло мене. Практично всі присутні користаються нагодою озирнутися й розглянути його. Тихенько кажу Габріелю:
— Я розумію, що більшість із них не має змоги бачити Маркуса, але вони вже з цього роблять якийсь цирк…
Габріель повертається до мене, але навіть він, здається, не втримується від спокуси оглянути Маркуса. Каже:
— Справа не лише в цьому, Натане. Коли ти стоїш біля батька, ваша подібність стає дуже очевидною.
Тут я помічаю, що Анналіза теж на нас дивиться, але коли наші погляди зустрічаються, вона знову відвертається від мене.
Маркус каже:
— Ти часом не хочеш, щоб усіх їх змило кудись якоюсь гігантською хвилею?
І, мушу сказати, озираючи присутніх у наметі, що за деякими з них я б зовсім не тужив, але доля декого таки мені не байдужа. Я б не хотів, щоб хвилею змило Анналізу. Хотів би, щоб вона підійшла і стала біля мене.
Зустріч розпочинає не Селія, а Ван. Вона каже, що в таборі виникли проблеми. Тут уже понад дві сотні людей, серед них небагато бійців, але їсти хочуть усі. По суті, людей стало забагато, і їх нічим забезпечувати. Усі розуміють, що нам бракує їжі й води, а також засобів гігієни. Недостатньо наметів і ковдр. Бракує ліхтариків і навіть чашок.
Селія пояснює:
— Упродовж наступних кількох днів заготівельники діставатимуть усе те, чого нам тут не вистачає. Вони, як і раніше, вирушать закуповувати ці речі у фейнівських крамничках, але до нас прибуває додатково ще двадцятеро осіб, і нам завжди треба бути вкрай обережними, коли ми залишаємо табір.
Це в цілому задовольняє всіх присутніх, але дехто починає нарікати на їжу: немає фруктів, одноманітне меню, замало м’яса, замало овочів, і так далі, і так далі. А тоді починають лунати й інші скарги.
Чому нічого не відбувається? Чому ще й далі при владі Соул? Чому це все так довго триває? Чому ми не допомагаємо тим Білим магам, яких ув’язнив Соул?
І я розумію, що ще одна проблема полягає в тому, що більшості з цих людей нічим зайняти свій день, окрім скарг, нарікань та пліток.
Ван відмовляється відповідати їм. Вона каже:
— Ми не для цього тут зібралися.
Тоді настає черга Ґрейторекс пояснювати, що бійцям бракує озброєння, а особливо Ловецьких куль. Вона каже:
— Але ми якось даємо собі раду.
І я вдячний їй за те, що вона не дивиться на Маркуса, промовляючи це. Її слова означають, що якби не Маркус, жоден із наших рейдів не був би таким успішним, принаймні не обійшовся би без вагомих втрат.
Тепер ініціативу бере на себе Селія. Вона повідомляє нам про виявлене розташування таємного Ловецького складу зброї, іншого обладнання і харчів. Це для нас чудова нагода покращити наше становище і завдати серйозного удару Ловцям.
— Цей склад охороняють лише шістнадцять Ловців. Шестеро з них доволі досвідчені, решта — стажери. Ґрейторекс поведе туди бійців на світанку. Усі заготівельники, а також ті, що можуть ходити й переносити вантажі, повинні бути напоготові, щоб якомога швидше забрати все, що можливо, зі складу після завершення бою. Працювати повинні всі мешканці табору.
Анналіза буде однією з заготівельниць… Колись я сподівався, що вона не бачитиме боїв, але тепер якась частина мого єства наполягає: «Нехай Анналіза побачить на власні очі усе це жахіття, бо так воно й є». Це чудово, що Селія розповідає нам про високий моральний дух і шляхетність повстанців, бо всього цього насправді на війні немає. Війна — це суцільне лайно.
Коннор
Ґрейторекс веде нас до розколини. Я відчуваю полегшення, опинившись подалі від усіх тих людей з їхніми скаргами, у лісовій тиші. Ми миттєво опиняємося серед дерев по той бік розколини. До Ловецького табору треба ще бігти підтюпцем години дві. Усі заготівельники та інші з’являться тут невдовзі після нас, але вони йтимуть пішки і прибудуть на місце вже після того, як бій давно скінчиться.
Біля табору ми сповільнюємо ходу. До нього з лісу веде ґрунтова дорога. Тут стоять дві вантажівки, а поряд — кілька невеличких наметів, у яких, мабуть, і сплять Ловці. Є ще один великий намет, більш подібний до якогось циркового шатра. Перед ним є ще складені штабелем дерев’яні ящики.
Щойно починає світати. Двоє Ловців стоять на варті, а третій виходить з одного маленького намету.
Ґрейторекс швидко оцінює ситуацію й дає нам вказівки. Тут є шістнадцять Ловців, і нас також шістнадцять. Ми — досвідчений бійцівський загін. Серед нас є кілька стажерів, але вони дуже вправні. Самін, Клаудія і Олівія просто чудові. Ми розсереджуємося «віялом»; ми знаємо, що треба робити. Несбіт і далі мій партнер. Але ми вже дуже добре знаємо одне одного. Усе працює як належить.
Маркус стає невидимим і першим іде в атаку.
Я вишукую втікачів. Їх двоє. Спочатку біжу за найспритнішим, а поки наздоганяю другого, бій уже закінчується. Перевіряю, чи немає у втікачів татуювання, нічого не знаходжу і збираюся вже повертатися до решти, коли раптом відчуваю шипіння у своїй голові. Зазвичай я не звертаю на це увагу під час бою, бо всі Ловці мають при собі мобілки. Але це шипіння потужне, ніби від багатьох телефонів одночасно.
Прямую до Ловецького табору, сподіваючись, що шипіння стане
