Напівдикий - Саллі Грін

Та коли я приходжу в табір, гучність шипіння не змінюється. Я цього не розумію. Тут є телефони, але якщо в кожного Ловця по одній мобілці, то їх мало б бути лише шістнадцять. Шипіння в моїй голові набагато потужніше… Хочу порадитися з Маркусом, але ніде його не бачу. Запитую, у Несбіта, де він.

— Не знаю, друзяко. Але глянь, яка в нас гарна здобич! — він аж витанцьовує довкола двох відкритих дерев’яних ящиків, що стоять на землі. У них повно зброї. — А там ще більше, — додає Несбіт, заходячи у велике сіре шатро.

Ґрейторекс гукає Софі, новому бійцю-стажеру:

— Поклич заготівельників та всіх інших! Скажи їм, хай поквапляться.

Я ніде не бачу Маркуса. Хочу зосередитися на шипінні, але тут скрізь тіла Ловців, і всі вони з мобілками. Стою серед них, намагаючись збагнути, у чому справа, аж ось із шатра виходить Несбіт, повідомляє про ще одну проблему. Поперед себе він штовхає полоненого.

— Дивіться, шо я знайшов у кутку!

Ловець опустив голову, пряме біляве волосся затуляє йому чоло.

Несбіт поштовхом примушує полоненого стати навколішки, і юнак підводить голову.

Я не бачив його, відколи мені було тринадцять, але я все одно його впізнав. І він мене теж упізнає.

— Натане!

Моя перша думка не про нього, а про Анналізу. Я знаю, що для неї Коннор — найближчий з братів. Знаю, що він допоміг їй утекти. Намагаюся думати про нього позитивно.

А тоді він каже:

— Натане, мене до цього змусили. Мій дядько примусив мене вступити в лави Ловців. Я цього всього не хотів!

І раптом це мене бісить. Я по коліна в цій гидоті, у мертвих тілах, а він нарікає, що його примусили вступати в лави Ловців! Він такий самий жалюгідний боягуз, яким я його й пам’ятаю! Підходжу і плюю на нього.

Несбіт починає бідкатися глузливо-розважливим тоном:

— Та чого ти, Натане? Він же правду каже. Тому він і ховався десь отак позаду. Бо він цього всього не хоче.

Відступаю на крок, намагаючись опанувати себе, але підходить Габріель, запитує, що сталося, і я йому кажу:

— О, Габріелю, дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем. Оцей кавалок гівна — це Коннор. Коннор О’Браєн. Молодший брат Анналізи. Я вчився разом із ним у школі. Він Ловець. Але не хвилюйся, Габріелю. Він не хоче ним бути. Не хоче завдавати нікому шкоди. Принаймні поки його не примусять. І навіть коли він це зробить, то буде дуже-дуже жалкувати, що так сталося. Отож-бо все гаразд, — відвертаюся, щоб хоч трохи вгамувати свою лють, але не можу, тож повертаюся до нього знову і копаю ногою в живіт, вигукуючи: — Хіба не так, Конноре?!

Він згинається удвоє, припадаючи обличчям до землі, і стогне.

— Ой! Мені так жаль, Конноре, я не хотів завдати тобі шкоди. Це просто частина моєї роботи. Насправді я не хочу цим займатися.

Габріель стає поміж мною і Коннором, хоч йому й не треба цього робити. Я не збираюся більше бити Коннора, хоч усе ще розлючений. Кажу Габріелю:

— Усе гаразд. Я просто на секунду втратив контроль.

Потім нахиляюся до Коннора і додаю:

— Це саме Коннор сипав мені на спину порошок, щоб зафіксувати надрізи на моїй спині. Не «Ч», а тільки «Б».

— Тоді я виріжу своє ім’я на його спині, — каже Маркус. Він саме прямує до нас. Хапає Коннора за волосся, приставляючи йому до горла Феїрборн. Коннор дивиться на мене, вирячивши очі.

— Чи, може, просто відрізати йому голову? — запитує Маркус у мене. — Так чи ні?

— Конноре!

Це Анналіза. Вона на чолі цілої юрби людей, що з’являється з-поза дерев, і швидко біжить до нас. Кричить:

— Відпустіть його!

Тоді хапає пістолет якогось Ловця, що випав йому з рук під час бою, і скеровує його на Маркуса.

Я кидаюся поміж них, виставляючи вперед руки.

— Анналізо, опусти пістолет!

— Іди геть, Натане! Скажи Маркусу, щоб відпустив Коннора.

Я зупиняюся. І далі тримаю руки перед собою. Намагаюся говорити неголосно й спокійно.

— Анналізо, ми не завдамо шкоди Коннору. Прошу опустити пістолет. Це не допоможе. Опусти пістолет. Будь ласка.

Я бачу, що Анналіза тремтить, але вона відповідає:

— Лише тоді, коли відпустите мого брата.

Повертаюся до Маркуса, кажу йому якомога рішучіше:

— Коннор полонений. Нехай ним опікується Селія. Вона захоче його допитати. Це вже її проблеми.

Тоді знову обертаюся до Анналізи.

— Будь ласка, опусти пістолет.

— Пообіцяй мені, — каже вона. — Пообіцяй, що з ним нічого не станеться…

— Так. Обіцяю. Він полонений.

Анналіза опускає пістолет.

Я знову повертаюся до батька і кажу йому:

— Ми віддамо Коннора Селії.

Маркус відповідає:

— Я виріжу своє ім’я у нього на спині, коли вона закінчить допит!

Але він випускає з рук Коннорове волосся, і Коннор падає долілиць.

Цієї миті ліворуч від мене чути постріл, одна із заготівельниць неподалік валиться на землю. Ще один постріл, вереск — і ще одна заготівельниця падає.

— Ловці! Ловці! — вигукує хтось, і його крик підхоплюють інші. Заготівельники біжать туди, звідки прийшли, але я помічаю за ними чорні постаті Ловців. Ось чому я чув це шипіння! Ловці весь час ховалися поміж дерев. Були невидимі. Тепер ми їх бачимо, вони оточили нас. Ми у пастці!

Габріель стріляє в Ловців, але з’являються все нові й нові.

Ґрейторекс кричить:

— Усім на землю! Не підніматися!

Проте її голос ледве чутно серед усього цього галасу і стрілянини.

Анналіза стоїть, захищена деревом праворуч. Я припав до землі. Довкола мене свистять і риють землю кулі. Я волаю:

— Анналізо, лягай на землю!

Вона не чує, або не хоче чути, й далі стоїть. Я вже готовий крикнути знову, але вона підносить пістолет, і я обертаюся, очікуючи побачити якогось Ловця, що біжить, аби напасти на неї. Та насправді все набагато гірше.

Коннор підповзає до ящика зі зброєю. Я кричу йому:

— Ні, Конноре. Ні!

Але це вже запізно. Маркус занадто розлючений. Він хапає Коннора за волосся й волочить його по землі, щоб той бачив мене, а тоді дивиться мені в очі й перерізає Коннору горло.

Анналізин пістолет стріляє, стріляє знову і знову.

Маркус заточується.

Друга куля влучає в нього на кілька сантиметрів вище від попередньої. Обидві поранили його в груди. На його сорочці розпливаються маленькі чорні плями, він падає навколішки. А я заклякаю на місці, дивлячись на нього виряченими очима.

Мого батька застрелили!

Повертаюся