Напівдикий - Саллі Грін

Хитаю головою, відчуваючи, що от-от заплачу.

Він відвертається.

— Ну й добре.

Врешті я роблю те, що вже давно хотів. Витягаю з куртки Феїрборн і простягаю йому.

Батько бере ніж із моїх рук і поволі видобуває його з піхов.

— Не надто весела штучка, га? — вимовляє він.

— Ніж твій.

— Так, мабуть. Якийсь час він належав моєму дідові.

— Він упізнає нас, нашу кров. Ніхто інший навіть не може витягти його з піхов.

Батько знову ховає ніж і кладе його біля себе на землю.

Це все якось аж надто швидко закінчується, враховуючи, стільки зусиль мені коштувало знайти Феїрборн і повернути його.

— Я тебе не вб’ю, — промовляю я.

— Можливо, й ні. Побачимо, — Маркус відвертається й лягає. Я підкидаю, ще одне поліно у вогнище, а потім сиджу й дивлюся на вогонь і на батька, і розумію, що я дуже щасливий тут, разом із ним.

Альянс

Минув майже тиждень. З одного боку, я відчуваю, ніби так тривало ціле моє життя, а з другого — немовби збігло лише кілька годин. Ми з батьком багато полювали, прогулювалися, бігали і просто були разом, і ось тепер уже готові вирушати до «Червоного гарбуза» на завтрашнє зібрання.

— Ти певний, що цього хочеш? — запитує в мене Маркус.

— Так. Там Анналіза.

Я розповів йому про неї, про те, як вона мені подобається, і він ніяк не коментував цю тему. Як і в більшості випадків, батько просто слухає і не ділиться зі мною своїми думками. Гадаю, що в цьому я теж на нього подібний.

Але враз він каже:

— Анналіза… Мені це нагадує про ситуацію між мною і твоєю матір’ю. І це зовсім не добре, Натане. Особливо в довгостроковій перспективі. Спочатку ми були такі прихильні одне до одного, жили тільки тим днем, коли мали побачитися наступного разу. Ми зустрічалися, і цього нам завжди було замало. Просто чудо, що стільки часу нам удавалося тримати це все в таємниці. Я хотів забрати її з собою, але вона не змогла б вижити в таких умовах… — показує жестом на дерева й річку, — … і їй вистачило мудрості це усвідомити. Натомість вона одружилася з тим чоловіком, а це вже було не надто мудре рішення. Її шлюб став катастрофою, — він замовкає й дивиться кудись удалину. — Я визнаю, що не допоміг їй, але… у той час я дбав лише про те, щоби ще хоч трошки побути з нею…

Батько повертається до мене.

— Ти мусиш навчитися на наших помилках, Натане. Поглянь на себе. Ти ж такий самий, як я. Я намагався розгледіти в тобі твою матір, але… — він хитає головою, — … її немає. Я бачу себе. Чорного чаклуна.

І я знаю, що він правий. Я подібний на нього, особливо після того, як ми стільки пробули разом, проте коли я з Анналізою, то відчуваю в собі й ту іншу половину — тоді на поверхню піднімається моє Біле єство.

Я кажу:

— Знаю, про що ти говориш, але…

— Ти зовні подібний на мене, володієш тим самим Даром, у тебе такі самі захоплення й бажання, а також, цілком можливо, такі ж самі обмеження.

— Які обмеження?

— Нездатність жити в місті. Бути з людьми. Перебувати в будинках.

— У мене справді проблеми з перебуванням у будинках. Але з багатьма людьми я маю нормальні стосунки. Деякі з них мені дуже подобаються.

— Мені подобалася твоя матір. І що з цього вийшло? Ти Чорний чаклун, Натане. Темніший від більшості знайомих мені Чорних магів. Ти не мусиш мати нічого спільного з ними, з Білим відьмацтвом. Мусиш покинути цю дівчину.

Я хитаю головою.

— Я не можу. І не хочу цього робити.

Якийсь час ми мовчимо, а тоді я запитую те ж саме, що він запитав у мене:

— А ти точно хочеш піти зі мною? Ризикувати втратою цього чудового життя?

— Настав час ризикувати чимось заради тебе. Я старію, Натане. Ще не зовсім старий, однак я хочу побути якийсь час зі своїм сином, перш ніж зовсім зістаріюся.

Ми повертаємося до Базеля через іншу розколину, що не вимагає занурення у воду.

— А скільки ти маєш таких розколин? — цікавлюсь я.

— Багато. Я подумав: якщо вже вони їх знайдуть, то хай спочатку добряче помучаться, — батько зиркає на мене. — Ловці тепер хоч мають сяку-таку роботу! — сміється. — Треба розмістити розколини по цілому світі.

Ми в Базелі увечері напередодні зібрання. Маркус наполягає на тому, щоб розвідати ситуацію в місті, й каже, що я йому не зможу допомогти, бо мене занадто добре знають, і я погоджуюся, що Ловцям дуже добре відомо, як я виглядаю. Коли темніє, він повертається в оточений муром сад і каже:

— Двійко Ловців. Одна з переваг уміння ставати невидимим полягає в тому, що я можу цілком безпечно годинами ходити слідом за ними і підслуховувати їхні розмови. Вони випитують різні речі в донощиків, тобто вони воліли б це робити, якби таких оце донощиків знайшли б. Таке враження, що Напівкровні взагалі десь позникали. Мабуть, вони всі повтікали або вступили в Альянс, і це є доброю ознакою, хоч починає серйозно бентежити Ловців.

— Але ж їм нічого не відомо про завтрашнє зібрання?

Маркус хитає головою.

— Цим двом точно не відомо.

Ми спимо на землі, я дивлюся в небо й розмірковую про майбуття. Війна, безперечно, насувається, і, треба сказати, що мені не терпиться побачити, як воюватиме мій батько.

Наступного ранку Маркус знову прочісує місто в пошуках тих двох Ловців, а коли повертається, каже:

— Усе без змін. Можемо йти.

Ми прямуємо до «Червоного гарбуза». Батько під час цієї подорожі стає невидимим, але тримає мене за руку і спонукає швидше рухатися. Ми підходимо до провулочка, в якому розташований бар, зовсім з іншого боку, і я тільки в останню мить його впізнаю. Штовхаю важкі дерев’яні двері й заходжу всередину, а батько каже:

— Я побуду ще якийсь час невидимим.

Ніяк не реагую на його слова, спускаюся вниз кам’яними сходами, а коли відсовую важку завісу, бачу на коротку мить інтер’єр «Червоного гарбуза». Тоді він щезає, а мене затягує в якусь розколину. Вона чорніє й завихрюється, і там також бракує повітря, але я відчуваю, як міцно Маркус тримає мене за руку, і хоч не розумію, чому ми знову потрапили в розколину, почуваюся спокійно. Коли зі мною батько, я — нездоланний.

І ось ми вже назовні. Це найкоротша й найширша розколина з тих, у яких