Напівдикий - Саллі Грін

І всі йдуть геть.

Це так швидко відбулось, але я встиг сказати їй, що люблю, і вона теж. А через тиждень ми знову будемо разом. Лише один тиждень — і я знову її побачу.

Арахіс

Ми ще в барі. Сидимо з Ґусом в одній кабінці. Габріель стоїть біля барної стійки, потягує пиво й заїдає його горішками з пакетика, вряди-годи підкидуючи горішок угору й ловлячи його ротом. Ґус розхвалює сам себе і свою роль у цій «місії», а я постійно намагаюся повернути його на землю. Це трохи по-дитячому як з його, так і з мого боку, тільки я не розумію, хто з нас більша дитина.

Ґус каже:

— У Маркуса є лише кілька «своїх» серед Чорних магів. Це ті, яким він довіряє і знає, що на них можна покластися, бо вони ніколи його не зрадять.

— А хіба є такі йолопи, які наважаться зрадити? — запитую я.

Ґус ігнорує мій коментар.

— Маркус цікавиться тим, що діється в світі. Але останнім часом він рідко з’являється на різних зібраннях. Тому по інформацію звертається до мене.

— Тільки до тебе? Ти ж казав, що в нього є кілька «своїх»?

— Не має значення, до кого він ще звертається.

— Отже, ти їх навіть не знаєш.

— Найважливіше те, що він мені довіряє.

— Для тебе це велика честь.

— Річ у тім, що я неймовірно пильний і обережний.

Я позіхаю.

— Я залишаю для нього вістки у таємному місці, де він їх потім підбирає. Маркус знає, що протягом наступної доби я маю принести йому чергову вістку.

Потягуюся й дивлюся на Габріеля. Арахіс тепер не потрапляє йому до рота, а вдаряється то в ніс, то в щоки, — горішки відскакують навсібіч.

Переконую сам себе, що наша справа серйозна; дуже серйозна, насправді, й смертельно небезпечна, але Габріель, мабуть, думає, що нас треба трохи розвеселити, і робить усе для того, щоб викликати у нас посмішки. Він підкидає вгору цілу жменю горішків, а тоді повертається до мене з роззявленим ротом, горішки падають на нього зливою, і я хихочу.

Ґус не бачить Габріеля зі свого місця, але озирається й помічає, що сталося.

— Ану позбирай це все негайно! — кричить він, а Габріель глузливо козиряє йому і підкидує вгору ще один горішок, акуратно ловить його зубами і починає гризти.

Ґус каже мені:

— Ви як малі діти.

Я кричу Габріелю:

— Ґус думає, що ми недостатньо серйозні!

Габріель відповідає:

— Та ж Ґус нас зовсім не знає.

— Мене це мало обходить.

Ґус кривить губи.

— І мене також.

— Гаразд. Отже, ми залишаємо Маркусу записку, щоб він десь мене зустрів, — кажу я.

— Ні, йолопе. Ти сам на нього чекатимеш там, де я залишаю вістки. Ти й будеш цією вісткою.

Лаюся на нього й запитую:

— І коли? — сподіваюся, він скаже «на світанку», «опівночі» або щось таке.

Натомість він каже:

— Зараз. Що швидше ти зникнеш з моїх очей, то краще.

— Я мушу спочатку з’їсти щось, пообідати, і Габріель теж. Вирушимо після обіду.

Ґус насмішливо шкірить зуби.

— Це важливіше за твій шлунок.

І я б погодився, але… Але я не їв уже бозна-скільки часу, а якщо зустрінуся з батьком, то невідомо, коли зможу поїсти, а я вже вмираю з голоду і ще й розлючений, як чорт.

Підводжуся й виходжу з кабінки, кажучи Габріелю:

— Ходімо, пошукаємо щось поїсти.

Ґус шипить:

— Ти просто розпещений пацан. Ця місія важливіша за тебе… Чи, може, ти думаєш, якщо твій батько — Маркус, то ти вже можеш робити, що заманеться, і сподіватися, що всі бігатимуть перед тобою на задніх лапках?

Габріель уже біля мене, і я не обертаюся до Ґуса, бо можу тоді його прикінчити. Прямую до дверей, кажучи Габріелю:

— Я зголоднів. Ходімо.

— Тобі не можна ризикувати, не можна, щоб тебе побачили, — гаркає Ґус.

Габріель прикипає до нього поглядом.

— Ти мусиш зробити так, щоб він нікуди не йшов. Мусиш знайти йому якусь їжу. Ти просто дурень.

Звичайно, Ґус зовсім не дурень, але він Чорний чаклун, який не любить Напівкодових, тому не збирається відступати. Отож ми з Габріелем виходимо з «Червоного гарбуза» на вулицю. Коли вже завертаємо за ріг, я раптом згадую про деякі практичні речі.

— А в тебе є якісь гроші?

— Власне кажучи… І я сподіваюся, що ти будеш вражений не менше за мене самого… так, я маю гроші.

— То ти ставиш мені обід?

— Запросто.

Ми знаходимо маленький італійський ресторанчик і замовляємо цілу гору спагеті, але я з’їдаю тільки невелику частину порції.

— Тобі не смакує? — запитує Габріель.

— Смакує. Просто Ґус зіпсував мені апетит, — намотую спагеті на виделку. — Він зневажає мене за те, що я не «справжній» Чорний чаклун і зіпсований син найчорнішого з Чорних магів.

— Знаєш, як воно буває: іноді програєш, а іноді… знову програєш.

— Ось таке воно і є, моє життя. Але це не надто гарна перспектива для Альянсу. Ми щось не дуже схожі на одну щасливу родину. Якщо всі Чорні такі, як Ґус…

— Не хотілося б тебе розчаровувати, Натане, але більшість із них саме такі. Вони не звикли довіряти іншим, навіть іншим чаклунам. Тут, у Європі, вони їх просто ігнорують. Ґус радо зігнорував би тебе, але не може.

— Чудово.

— Можемо тільки сподіватися на те, що усвідомивши, яка ти чудова й щира особистість, він стане одним із найбільших твоїх шанувальників.

Я починаю реготати.

Габріель відхиляється на стільці й усміхається мені.

— Ну, а тепер чи не міг би ти сказати своєму нинішньому найбільшому шанувальнику, що діється? Який у нас план?

Киваю й переповідаю йому все почуте від Ґуса.

— Ґус дуже засмутився б, якби довідався, що ти поділився зі мною найсекретнішою інформацією, — каже Габріель.

— Засмутився б? Сподіваюся, що так воно й буде.

— Ти хочеш, щоб я сам йому про це сказав?

— Так, змусь його трохи постраждати.

Габріель усміхається.

— От і розважуся хоч якось поки тебе не буде.

Двома годинами пізніше Ґус привів мене зі старого міста у симпатичний райончик, де будинки тісно туляться один до одного. Вони не зовсім нові, але ошатні, й біля кожного є садочок, оточений муром. Ми тут дещо випадаємо з загальної картини: довкола нас ходять гарно вбрані фейни, усміхнені й задоволені своїм становищем у світі. Звертаємо в бічну вуличку. Машин ніде немає, і таке враження, що брами у високих мурах ведуть не до парадних,