Напівдикий - Саллі Грін
Ми в лісі біля якоїсь зруйнованої кам’яної будівлі. Тут тихо і спокійно. Дерева хизуються пишним і зеленим літнім убранням. Ще досить спекотно. Лунає спів птахів, а вдалині я чую рух машин.
Кажу Габріелю:
— Авта. Ось там, — і киваю головою ліворуч од себе.
Він намагається знайти розколину.
— Є, — каже з усмішкою.
— Це було легко, — відказую я. — І що тепер?
— Ходімо в бік дороги й побачимо, чи зрозуміємо, куди ми потрапили.
Цього ж вечора ми всі збираємося довкола столу. Усе просувається добре. Ми випробували дві розколини. Та, що була в маленькій порожній кімнаті, вивела нас у визначене місце в Німеччині, від якого до Базеля, якщо вірити дорожнім знакам, 150 кілометрів. Розколина в Меркуріїній спальні веде до якоїсь місцевості в горах Іспанії. Ми випробували й цю розколину і прогулялися до найближчого села, а потім знайшли його на атласі, коли повернулися. Від нього кілька годин пішки до хати Провідниці.
Ван зустрічається з Білими повстанцями завтра і хоче, щоб я прийшов туди разом із Несбітом, але я волів би, щоб зі мною був Габріель, до того ж я не можу залишити Анналізу.
— Ми всі в Альянсі. Підемо туди разом, — кажу я.
Розділ п'ятий
Ріки крові
Die Rote Kürbisflasche
Учора вночі ми всі пройшли через розколину. Несбіт роздобув авто й відвіз нас на околиці Базеля. Тепер ми з Несбітом і Габріелем у центрі міста. Ми — передова група, перевіряємо, чи немає де Ловців. Ван і Анналіза прибудуть пізніше.
Схоже на те, що Базель — це місто молоді, розташоване на кордоні з Німеччиною, Францією і Швейцарією, хоч де-не-де чути й англійську мову. Тут усі впереміш: туристи, родини з дітьми, люди, що поспішають на роботу. Намагаємося не вирізнятися серед них, але ми не подібні ні на туристів, ні на родину, хоч, можна сказати, теж поспішаємо на роботу. Несбіт знає дорогу до місця зустрічі в «Die Rote Kürbisflasche» — «Червоному гарбузі» — і він провадить нас довгим маршрутом.
Несбіт каже, що «Червоний гарбуз» — це бар у старовинній частині міста. Ми перетинаємо широку стрімку річку й обходимо довкола пагорб, на якому побудоване старе місто. Ловців не видно ніде. Не поспішаючи, піднімаємося вгору пагорбом, а звивисті бруковані вулички стають дедалі вужчі і старовинніші. Зустрічаємо щоразу менше людей, аж поки опиняємося у провулочку, де блукає тільки якийсь кіт, а ще старенька жінка чистить вікна. Ми не заходимо в цей провулочок, ідемо геть і повертаємося лише через півгодини.
Старої вже там немає, і кота теж. Ловців ми також ніде не помітили.
Посеред вулички є дерев’яні двері, над якими стирчить, нависаючи над дорогою, не вивіска, а радше металеве зображення гарбуза, маленьке й іржаво-помаранчеве, а не червоне. Це й є потрібне нам місце.
Двері дубові й майже чорні від віку. Несбіт відчиняє їх поштовхом і заходить. Габріель іде переді мною, виставляючи до мене руку, немовби радячи не квапитися й бути обережним. Спускаємося чотирма камінними східцями, що завертають ліворуч, а тоді проходимо крізь темно-червону важку ткану завісу, що звисає з чорної металевої рейки.
Ми у вузенькій кімнаті з низькою стелою, вздовж стіни розташована барна стійка, а посередині є кілька дерев’яних столів із червоними свічками і стільці з червоними м’якими сидіннями. За стійкою стоїть засмаглий чоловік середнього віку з наїжаченим світлим волоссям і пронизливо блакитними очима, в яких іскряться чорні проблиски. Чорний чаклун.
Несбіт вітається з ним і представляє нас. Бармена звати Ґус. Коли його відрекомендовують мені, він не тисне мою руку, як перед цим Габріелю. Зате каже з виразним німецьким акцентом:
— Пів-на-пів, га?
Несбіт сміється.
— Ти вгадав: напівлюдина-напівзвір.
Габріель додає:
— І завжди роздратований… хоч навіть не уявляю, чому саме в твоїй компанії, Несбіте.
— Ще хтось тут є? — запитує Несбіт у Ґуса.
— Селія і з нею якась Напівкровна дівчина. Ще двоє Білих має прибути з хвилини на хвилину.
Отже, Селію так і не впіймали, відколи ми востаннє бачили її в Барселоні.
Йду в кінець кімнати, щоб перевірити самому. Там є кабінка, і вона зайнята. Сподіваюся побачити там Селію, але її немає. Натомість є дівчина. Вона підводиться, побачивши мене, й усміхається.
— Приємно бачити тебе, Іване, — каже. — Ти такий самий нечепура, як і завжди.
Підходжу до неї й обіймаю. Нікіта! Це справді вона, моя лондонська приятелька. Я не випускаю її з обіймів. Вона така тендітна, і я дивлюся в її обличчя, ще й досі зовсім юне, і ці дивовижні блакитно-зелені очі Напівкровки.
— Радий тебе бачити, Еллен, — кажу.
Ім’я Нікіта їй більше пасує. Саме так вона представилася, коли ми зустрілися вперше, а я тоді назвався Іваном. Але, як її не називай, я абсолютно їй довіряю. І ще дужче обіймаю.
Вона усміхається.
— Ти собі репутацію зруйнуєш! Ти ж маєш бути підлий і набурмосений.
За спиною в мене вигулькує Несбіт і каже:
— Не журись, мала, він уміє миттєво змінюватися.
Але я не змінююся. У мене справді чудовий настрій, бо я знову зустрів Еллен.
Я знайомлю її з Габріелем і Несбітом, і поки вона пояснює Габріелю, хто ж вона така, придивляюся до виразу її обличчя, намагаюся вгадати, чи вона має якісь новини, якісь погані новини, зі світу Білих чарівників.
Еллен каже:
— Я знаю, що ти хвилюєшся за Аррана, але в нього все гаразд. Він залишив Лондон і прямує до Франції. Я маю з ним зустрітися, коли поїду звідси.
— Він долучається до повстанців?
— Так. Усе тепер так швидко змінюється. Суцільне божевілля. Ловці напали минулого тижня на Чорних магів, які зібралися на околицях Парижа. Двадцятьох під час бою вбили, а решту захопили в полон; дорослих ув’язнили, а от дітей усіх стратили. Джессіка наказала їх повісити. Соул опублікував з цього приводу відозву, назвавши це важливою перемогою і кроком уперед для всього Білого відьмацтва. Повідомив, що цього разу дітям не довелося зазнати Покарання, що він був поблажливий. Але й захоплені ним дорослі теж не зазнають Покарання. Він використає їх для дослідження чаклунських здібностей.
— Що це означає? — питаю.
— У принципі те, що Волленд над ними експериментує.
Хитаю головою, але, якщо чесно, відчуваю, що тут нічого дивуватися.
— Це хвора людина, — от усе, що я можу сказати.
— Рада заявляє, що це важливі дослідження спрямовані на захист усього
