Напівдикий - Саллі Грін

Вольфганг запитав його про ту сумнозвісну візію, що нібито його вб’є власний син. І Маркус відповів: „Так, Вольфе, я в це вірю. Я все своє життя уникав Натана. Найліпше відтягнути це на якомога довший строк, чи не так? Те, чого не минути. Або, можливо, покласти цьому край?"

На Вольфгангову думку, Маркус такий самотній і зажурений, що частина його, людська частина, воліла б уже покласти всьому край, але, як би не іронічно це звучало, та інша його частина, його внутрішній звір прагне жити. Маркує якось сказав: „Я, мов той орел, що нічого не відає. Нічого не відчуває, крім щастя від польоту і життя. Уяви собі… цю радість… вічну…“

Вольфганг розповів, що Маркус тільки зрідка бачиться з іншими, хіба для того, щоб бути в курсі справ у різних чаклунських громадах й почути якісь новини про сина. Це єдине, що його тепер по-справжньому цікавить у людському світі, — Натан. Решту він давно вже, мабуть, залишив би десь позаду. Маркує миється, чепуриться й шикарно вбирається у тих рідкісних випадках, коли зустрічається з іншими. Він ще й досі не позбувся свого марнославства: полюбляє оглядати себе в дзеркалі, і тоді в ньому оживає його людське єство. Але коли він у лісі, то стає цілком дикий.

Вольфганг сказав: „Цікаве це слово — дикий. Ми уявляємо дикість як щось неприборкане й абсолютно не контрольоване, але ж у природі, звісно, все зовсім не так; природа контрольована, впорядкована й неймовірно дисциплінована в усіх своїх проявах. Звірі у зграях мають своїх вожаків і учнів; хоч суперечки між ними й трапляються, але все одно там панує організованість. І полюють звірі конкретними способами, у конкретні часи і за конкретною здобиччю — усе дуже передбачуване. Маркус саме такий: довідайся спосіб його існування і знайдеш його. А якщо піймаєш його сина, рано чи пізно він сам до тебе прийде“.»

Габріель перекидає кілька сторінок назад.

— Це було написано лише рік тому. Меркурія, мабуть, подумала, що виграла в лотерею, коли ти до неї з’явився.

Розколина

День поволі минає, а я й далі сиджу на підлозі бібліотеки, дивлюсь, як усі інші перечитують щоденники. Ван знаходить згадку про те, що Провідниця відвідала Меркурію в бункері, а потім вирушила до Базеля.

— Базель — це історичне місце зустрічі, — зауважує Ван. — Таке враження, що одна з розколин має вести саме туди.

— Я оце думав про Провідницю, — кажу. — Якщо я отримав доступ до спогадів Провідниці про Меркурію, у мене мав би бути і спогад про перехід через розколину. Але я нічого такого не можу знайти. Навіть ті образи, коли вона будувала загату, поступово розмиваються в моїй пам’яті.

Ван дивиться на мене.

— Спогади зникатимуть, якщо не мати до них постійного доступу. На жаль, ми не подумали, наскільки важливими будуть розколини. Раніше ти сконцентрував увагу на зовнішніх речах і на назві місцевості.

Раптом лунає Несбітів вигук:

— Опа!

Він переглядає сувої з мапами на протилежному боці бібліотеки. Тоді прямує з однією з них до центрального столу, шкірячись від вуха до вуха.

— Ну, звісно ж, — каже Ван, поглянувши на мапу. — Меркурія позначила розколини на карті!

Підводжуся, щоб і собі подивитися. Принаймні карти я читати вмію.

Виглядає, що це схема бункера, подібна до тієї, яку я склав раніше. Несбіт показує на маленьку й тонку синю лінію в одній із кімнат.

— Кожна така синя лінія — це розколина, і всі вони пронумеровані. Їх одинадцять. Ось ця, судячи з позначки, веде в Німеччину, — показує на інші лінії. — Ця — в Іспанію. Нью-Йорк. Алжир. А ось тут зазначено «Швейцарія: закрито».

Ван запалює сигарету й каже:

— Отже. Нам потрібна пара добровольців, щоб перевірити одну з розколин.

Ми з Габріелем перезираємось, шкірячи зуби.

Ван хоче, щоб ми випробували перехід у Німеччину, бо він, імовірно, веде майже до Базеля, де має відбутися наступна зустріч Альянсу. Ця розколина міститься в одній із кімнат наприкінці коридору, що веде з великої зали. Ми всі прямуємо туди. Це маленька кімната, в якій немає нічого, крім м’якого килимка.

— А де ж сама розколина? — дивується Анналіза.

Габріель виходить на середину килима й каже:

— Є лише один спосіб її знайти. Думаю, Меркурія приземлялася на цей килимок, повертаючись назад, отже… — він ступає на крок ближче до задньої стіни і проводить рукою в повітрі, намацуючи розколину… Кожного разу проводить рукою на один-два сантиметри далі від попереднього місця, пересуваючись боком. Нічого не знаходить. Повторює процедуру, поволі обмацуючи повітря трохи нижче. Робить наступну спробу, тоді ще одну, аж раптом відсмикує руку зі словами:

— Це тут.

Ван сплескує руками.

— Чудово!

Анналіза каже:

— Я думала про відвідувачів Меркурії. Вона, звісно, не хотіла б, аби вони проникали сюди і блукали скрізь по її оселі без її відома. Чи не наклала вона тут чари непроникнення, як на даху свого швейцарського котеджу? Чи зможете ви без її допомоги подолати цю перепону, коли повернетесь назад?

— Меркурія ніколи не пускала сюди тих, кому не довіряла, — каже Ван. — Судячи з її щоденників, сюди змогли потрапити тільки Роза і Провідниця. Вона вірила в те, що ці розколини ніхто не знайде. Не думаю, що на них накладене якесь закляття.

— Ну, то випробуємо їх, — завзято вигукує Несбіт.

— Так, — погоджується Ван і дивиться на нас із Габріелем. — Вам треба лише пройти крізь цю розколину. З’ясуйте, де саме в Німеччині ви вийдете назовні: найближчі дороги, села, транспорт. Перевірте, звичайно, чи немає там Ловців. І відзвітуйте нам.

Ось що нам сказали.

Габріель бере мене за руку, переплітаючи свої пальці з моїми, вдягає чорні окуляри й каже усім:

— Чекайте на нас.

Тоді занурює ліву руку в розколину, і нас затягує всередину.

Я поволі видихаю повітря, коли мною починає крутити в пітьмі: підказка від Несбіта. Підозрюю, що він насправді хотів мені накапостити, і потім мені стане гірше. Попереду з’являється невиразне світло, воно трохи яскравішає, коли