Українська література » Фентезі » Напівдикий - Саллі Грін

Напівдикий - Саллі Грін

Читаємо онлайн Напівдикий - Саллі Грін
а до задніх дверей будинків.

Ґус зупиняється біля якихось старих облуплених воріт, дістає великого заіржавілого ключа й відмикає їх.

За ними — невеличкий, оточений високими мурами садок. Геть зарослий кущами. Там є одне старезне дерево й напіврозвалений сарайчик.

— Чекай тут, аж поки він прийде, — каже мені Ґус. Ніби я збирався щось інше робити, чи ніби я робитиму це тільки тому, що він мені так звелів.

Обзиваю його ідіотом чи якось так, додаю ще кілька лайок для підсилення.

Здається, Ґус тільки цього й чекав — ось він уже хапає мене за горло, тримаючи в руці ножа, й каже:

— Ти, нахабний малий байстрюче! Роби, що звелів. Ти й гівна не вартий. Ти не справжній Чорний і навіть не справжній Білий. Тож виконуй, що маєш зробити, і…

Нахиляюся вперед так, що його ніж впивається мені в горло, і Ґус здивовано відступає. Вибиваю йому з руки ножа і вдаряю його коротким та сильним ударом, а тоді обертаюся і б’ю його ліктем у живіт. Він великий і м’язистий, але йому все одно боляче.

Ми стоїмо, втупившись поглядами один в одного, і я кажу:

— Забирайся звідси!

— А ти роби свою роботу, — він повертається, щоб іти, але перш ніж відчинити браму, додає: — Твій батько допоможе Альянсу перемогти. А коли ми переможемо, я знову житиму в світі, де Білі маги займаються своїми справами, а я — своїми, як це й було сотні років. Я не збираюся втручатися в їхнє життя і навіть бачити не хочу, і всі повинні так робити, щоб таких оце, як ти, й духу біля нас не було!

Він плює на землю.

Через кілька хвилин після того, як Ґус пішов, я нарешті заспокоююся достатньо, щоб обміркувати його слова. Отже, Ґус думає, що я не справжній чаклун, бо я ані Чорний, ані Білий. Судячи ж зі слів Габріеля, я досконалий чаклун, в якому Чорне возз’єдналося з Білим. Для Білих магів я — Чорний. Для Ван я просто звичайний відьмак. А для батька… Я не певний, що саме він думає про мене. Можливо, варто запитати про це, коли він прийде сюди? Але я не ставитиму йому ідіотських запитань.

Маркус

Лежу на землі в обнесеному муром садку. Сонце вже сховалося за будинки, і понаді мною ковзнула тінь. Листя дерев погойдується від легенького вітерцю. Небо синє, поцятковане маленькими білими хмарками. Тут ще досить світло й затишно.

Досить із мене думок про те, прийде він чи ні. Я тепер просто чекаю, дивлячись собі на дерево, листя й небо. Листочки майже не ворушаться. Тобто вони взагалі нерухомі… Дивлюся на одну з гілок, і це дійсно так: жоден листочок не поворухнеться, не затріпоче бодай легенько. А ще ті маленькі хмарки: вони поволі пересувалися зліва направо, однак он та невеличка, що за гілкою понаді мною, залишається на тому ж самому місці, що й хвилину тому, і кілька хвилин тому…

Сідаю, і саме цієї миті відчиняються ворота.

Маркус бачить мене і зупиняється. На секунду мені здається, що він одразу піде геть, але батько заходить у сад і зачиняє за собою браму.

Я вже стою, хоч і не пригадую, коли це я встиг звестися на ноги.

Батько повертається до мене, але не підходить.

— Гадаю, це Ґус привів тебе сюди? — каже він. Вітає мене, як завжди, з неймовірним теплом.

— Так. Я хочу переговорити з тобою.

— У нас мало часу. Я зупиняю все довкола чарами, щоб мати нагоду пильно розвідати, перевірити, чи немає тут раптом пасток.

— Не бійся, я не пастка.

— А я й не думаю, що ти пастка, — батько наближається до мене, і я усвідомлюю, наскільки ми схожі: однаковий зріст, однакові обличчя й волосся, точнісінько такі самі очі. — Але все одно волів би з цим не затягувати.

— Не журись, я знаю, що ти не хочеш витрачати на мене свій час. Я хочу розповісти тобі про те, що діється з Радою Білого відьмацтва і групою повстанців.

— І з тобою теж?

— Якщо це тебе цікавить.

— Ти завжди мене цікавиш, Натане. Але за наших обставин, що коротші зустрічі, то миліші, — він дивиться вгору. — Я не можу ризикувати й залишатися тут надовго.

Батько прямує до брами й відчиняє її.

Не можу повірити, що це все. Привіт і до побачення. Кинув на мене оком, і з нього досить.

— Ти що, не йдеш?

— Що?

— Ти не йдеш зі мною?

— Е-е, ну так. Звичайно.

Він виходить з брами, а я аж спотикаюся, намагаючись його наздогнати. Опинившись назовні, він замикає браму таким самим ключем, що був у Ґуса, і рушає геть, кидаючи мені через плече:

— Спробуй не відставати.

Я біжу за Маркусом. Це дивовижне відчуття — бути з кимось настільки стрімким. На наступній вуличці ми проминаємо авто, що починає рухатися, і невдовзі час знову тече нормально. Ми все ще біжимо. Закінчуються будівлі, і ось ми вже в якомусь лісі, де багато виструнчених молодих дерев і папороті, біжимо пагорбом угору, аж до самого верхів’я. Потім униз схилом, який стає дедалі стрімкішим, і я майже втрачаю рівновагу, роблячи величезні кроки, щоб її втримати, не можу й не хочу зупинятися, а попереду в нас річка, і Маркус підбігає до неї, підстрибує, робить сальто в повітрі й занурюється у воду.

Я намагаюся його наслідувати і також пірнаю у воду. Вона холодна, це несподівано, але за кілька секунд я звикаю. Мій батько не пливе, тож і я цього не роблю. Нас просто відносить стрімка течія. Береги вкриті лісом, місто залишається далеко позаду, а ми просто плинемо за течією посеред темної річки, небо попереду ясно-блакитне, а сонце ховається за пагорбами ліворуч.

Тоді Маркус кількома легкими і спритними рухами підпливає до лівого берега, а я намагаюся не відстати від нього. Думаю, що батько збирається вилізти з води, проте він бере мене за руку і кладе її на ремінь, яким опоясаний, кажучи:

— Тримайся міцно. Набери повні груди повітря. Пірнаємо разом у розколину.

Занурююся під воду і пливу з ним до берега. Течія тут повільніша, а вода така чиста, що можна порахувати всі камінці на дні, завдяки яким, здається, Маркус і визначає напрямок руху, хапаючись за них по черзі руками й так пересуваючись далі. Коли ж ми дістаємося до великого плаского валуна, я бачу, як Маркус сягає рукою собі за спину і прослизає в неймовірно крихітну тріщину,

Відгуки про книгу Напівдикий - Саллі Грін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: