Сяйво - Стівен Кінг

— Ось велетень прийшов, щоби пожерти вас усіх просто у ваших ліжках, — утробно прогудів він. — Поцілуйте на прощання свої великосвітні кредитні рейтинги.

Але це не здавалося аж таким кумедним. Будиночок можна було відкрити, просто його розсунувши — він відкривався на прихованому шарнірі. Усередині нього на вас чекало розчарування. Стіни фарбовані, але загалом уся споруда порожня. «Але ж звісно, так і мусить бути, — сказав він собі. — Бо як інакше дітям сюди забиратися? Іграшкові меблі, які могли тут бути влітку, напевне спакували й відправили на склад до решти реманенту». Закривши будиночок, він почув тихе «клац» клямки.

Підійшовши до дитячої гірки, він поклав ножиці долі і, оглянувшись на дорогу, щоб упевнитися, чи не під’їжджають там уже Венді з Денні, виліз нагору і сів там. Це була гірка для великих дітей, але все одно її лотік виявився затісним для його дорослого гузна. Як давно він востаннє вилазив на гірку? Років двадцять тому? Неймовірним здавалося, що то було так давно, не відчувалося, що так давно, але так воно, либонь, і було, а може, і ще давніше. Він згадав, як його старий водив його до парку, у Берліні, коли він був віком, як зараз Денні, і він тоді там відірвався сповна — гірки, гойдалки, геть усе. Вони зі старим пообідали хот-догами, а потім у чоловіка з візочком купили арахісу. Вони сиділи на лаві і гризли горішки, і зграї голубів тьмяними хмарами клопоталися їм навкруг ніг.

— Не птахи, а кляті сміттярі, — сказав його тато, — не годуй їх, Джеку.

Але врешті-решт вони обоє їх почали годувати і гиготали з того, як вони кидаються по горішки, як вони жадібно бігають услід за горішками. Джек не думав, що старий хоч коли водив до парку його братів. Джек був його улюбленцем, попри те що і Джекові перепадало на горіхи, коли старий напивався, що траплялося часто. Але Джек його любив, любив так довго, скільки міг, ще довго після того, як решта родини його вже тільки ненавиділа і боялася.

Він відштовхнувся долонями і поїхав донизу, але спуск не подарував задоволення. Гірка, якою давно не їздили, виявилася занадто чіпкою, тому дійсно приємної швидкості досягти було неможливо. Та й задниця в нього була таки завелика. Його дорослі ступні гупнулися в невеличку ямку, куди до нього були приземлилися вже тисячі дитячих ніг. Він встав, обтрусив собі зад штанів і подивився на садові ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них, пішов до гойдалки, яка теж принесла йому розчарування. Після закриття сезону ланцюги встигли покритися іржею і тепер верещали, як різані. Джек собі пообіцяв, що помастить їх навесні.

Краще припини, порадив він сам собі. Ти вже не дитина. І не потрібен тобі цей майданчик, щоб довести такий факт.

Попри те, він попрямував до лабіринту з секцій бетонних труб — труби теж були затісні для нього, і він їх проминув, — і далі, до захисної огорожі, якою позначався край території. Просунувши пальці крізь її ланки, він подивився крізь огорожу, і проти сонця його заштриховане тінями обличчя стало схожим на обличчя людини за ґратами. Він сам усвідомив цю схожість і, напустивши на лице страждальницький вираз, почав смикати дротяну огорожу, шепочучи: «Вииипустіть мене звідси! Вииипустіть мене звідси!» Але втретє прозвучало вже не так забавно. Час було повертатися до роботи.

От тоді-то він і почув позаду себе той звук.

Він обернувся швидко, насуплено, зніяковіло, загадуючись, чи не побачив хтось, як він дуркує тут, унизу, у дитячому світі. Його очі спершу відзначили гірки та протилежні кінці гойдалки-дошки, на які сідав лише вітер. Потім його погляд перестрибнув далі, до хвіртки в низенькому паркані, що відокремлював ігровий майданчик від галявини й топіарію, — обабіч стежки, прикриваючи її, згуртувалися леви, і кролик там нахилився пощипати травички, і буйвіл готовий атакувати, і пес припав до землі. А поза ними зелена галявина навкруг лунки і сам готель. Він міг звідси бачити навіть краєчок роук-корту біля західного крила «Оверлука».

Усе таке саме, як і було. То чому ж тоді йому по обличчю й руках побігли мурашки, чому волосся йому на потилиці почало ставати сторчма, немов шкіра там, ззаду, зненацька напружилася?

Він знову кинув скоса погляд на готель, але це не дало нічого. Той просто стояв на своєму місці, вікна темні, тоненька ниточка диму в’ється з димаря, надходячи з приглушеного вогню у вестибюлі.

(Ворушися, берися за роботу, бо скоро вони повернуться та й здивуються, чим ти тут займався весь цей час.)

Атож, треба ворушитися. Бо надходить сніг, а він мусить достригти ці кляті живоплоти. Це належить до його обов’язків за угодою. Крім того, вони не наважаться…

(Хто не наважиться? Що не наважиться? Не наважиться на що?)

Він вирушив назад до ножиць, що лежали біля підніжжя гірки для старших дітей, і хруск гравію під його підошвами здався йому неприродно гучним. Тепер мурашки забігали йому по шкірі мошонки, і сідниці в нього поважчали, стали твердими, мов кам’яні.

(Господи-Ісусе, що воно таке?)

Він зупинився біля садових ножиць, але не ворухнувся, щоби їх підняти. Так, щось таки там змінилося. В топіарію. І це так просто, так легко було побачити, що він зразу й не второпав. Тьху, лайнув він себе, ти ж просто щойно підстриг цього сучого кроля, тому-то

(ось воно)

Дихання зав’язло йому в горлі.

Кролик стояв на всіх чотирьох лапах, щипав траву. Торкаючись черевом землі. Але хіба десять хвилин тому той не стояв на задніх лапах, звісно, що стояв, він же підстригав йому вуха… і черево.

Очі його перестрибнули на пса. Коли він спускався по стежині вниз, пес сидів прямо, наче просячи цукерку. Тепер він згорбився, голова нахилена, а з вистриженої клином пащі немов чується беззвучне гарчання. А леви…

(ох ні, бейбі, ні-ні, гай-гай, нізащо)

леви опинилися ближче до стежки. Двоє справа від нього трішечки змінили свої позиції, зсунулися ближче один до одного. Хвіст того одного, що був зліва, розпростався майже поперек стежки. Коли Джек проходив повз них, а потім крізь хвіртку, той лев був праворуч і він був цілком певен, що сидів той обгорнувшись своїм хвостом.

Вони більше не охороняли стежину; вони її блокували.

Джек раптово затулив собі очі долонею і різко її прибрав. Картина не перемінилася. Слабке зітхання, надто тихе, щоби бути стогоном, вирвалось