Сяйво - Стівен Кінг

Він побачив, що його двійник злегка кивнув.

Так, воно саме там, чим би воно не було. Усередині. У ванній кімнаті. Його двійник рушив уперед, немов покидаючи дзеркало. Він виставив свою долоню і притис її до долоні Денні. Услід за тим двійник навскіс відсахнувся, і двері ванної прочинилися навстіж. Денні подивився всередину.

Довга кімната, старомодна, як вагон Пуллмана[153]. На підлозі крихітні шестигранні кахлі. У дальнім кінці унітаз з піднятою кришкою. Праворуч — раковина вмивальника, а над ним ще одне дзеркало, за такими зазвичай ховається аптечна шафка. Ліворуч стояла величезна біла ванна на пазуристих лапах, душова штора запнута. Денні вступив у ванну кімнату і немов уві сні пішов до ванни, наче керований ззовні, наче все це було якимсь з тих видінь, що їх доставляв йому Тоні, а раптом він побачить щось гарне, коли відтулить душову штору, щось таке, про що вже забув тато або втратила мама, таке, що зробить їх обох щасливими…

Тож він відсунув штору вбік.

Жінка у ванні була мертвою вже віддавна. Розпухла, синюшного кольору, її надутий газами живіт здимався над холодною, вкритою крижаною шугою водою, наче плотський острів. Вона втупилася в очі Денні своїми очима, склянистими й великими, як яйця. Вона вишкірялася своїми розтягнутими в гримасі синюшними губами. Груди її врозвал. Її лобкове волосся ніби пливе на поверхні води. Її пальці вчепилися в рифлені вінця порцелянової ванни, немов крабові клішні.

Денні заверещав. Але жодного звуку не злетіло з його губ; обернувшись всередину і вглиб, той упав донизу, в його власну темряву, вкинутим до колодязя каменем. Він зробив один спотикливий крок назад, почувши, як клацнули його підбори на білих шестигранних кахлях, і в ту ж мить з нього ринула сеча, вона потекла з нього несилувано, вільно.

Ця жінка почала сідати.

Вона сідала, так само шкірячись, втупившись у нього своїми велетенськими очима-яйцями. З-під її мертвих долонь на порцеляні прохоплювалися пердячі звуки. Її груди колихалися, наче пара старезних боксерських груш. Ледь чутно тріскалися пластинки криги. Вона не дихала. Вона була трупом, вона була мертвою вже довгі роки.

Денні крутнувся й побіг. Метнувся крізь двері ванної, очі ледь не вискакують з очниць, волосся сторчма, як у їжака, що ось-ось згорнеться в запобіжну

(крокет? чи роук?)

кулю, рот відкритий, беззвучний. Він стрімголов підбіг до вхідних дверей номера двісті сімнадцять, які тепер виявилися зачиненими. Він почав молотити по них, далебі неспроможний усвідомити, що вони незамкнені, що йому достатньо, аби випустити себе, просто повернути ручку. З його горла виривались оглушливі крики, що були поза межами слухового діапазону людини. Він лише міг молотити по дверях, чуючи, як мертва жінка йде до нього, розпухле черево, сухе волосся, простягнуті руки — щось, що пролежало мертвим у тій ванні, либонь, довгі роки, забальзамоване там чарами.

Двері ніяк не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються.

А тоді до нього дійшов голос Діка Хеллорана, такий раптовий і нежданий, такий спокійний, що його було заціплені голосові зв’язки звільнилися і він почав слабенько плакати… не зі страху, а від вдячного полегшення.

(я не думаю, що воно може вчинити тобі якогось зла … це як картинки в книжці… заплющ очі, і воно пропаде.)

Його повіки опустилися. Його долоні згорнулися в клубочки. Плечі зіщулилися від його напруженого зосередження:

(Там нічого нема там нічого нема зовсім там ТАМ нічого нема!)

Час минав. І він почав заспокоюватися, він тільки-но почав усвідомлювати, що ці двері мусять бути незамкненими і він може вийти, аж тут просяклі багаторічною сирістю, розпухлі, смердячі рибою руки м’яко зімкнулись у нього на горлі і невблаганно його розвернули, щоби він впритул дивився в те мертве, синюшне обличчя.

Частина четверта

У cніговій пастці

Розділ двадцять шостий

Країна снів

В’язання навівало на неї сонливість. Сьогодні навіть Барток ввігнав би її в сон, а на маленькому програвачі грав не Барток, там грав Бах[154]. Руки в неї рухалися дедалі повільніше й повільніше, і якраз в той час, коли її син знайомився з давньою мешканкою номера двісті сімнадцять, Венді вже спала з в’язанням у себе в пелені. Пряжа і шпиці мірно здіймалися в такт з її диханням. Сон її був глибоким, без сновидінь.

Джек Торренс також заснув, але його сон був поверховим і неспокійним, населений сновидіннями, які здавалися занадто живими, щоби бути просто мареннями, — вони безперечно були яскравішими за будь-які сновидіння з усіх, що снились йому до того.

Повіки в нього почали важчати, ще коли він рився у пачках рахунків за молоко, на позір — по сотні в кожній, загалом десятки тисяч. Проте кожному папірцю він дарував бодай побіжний погляд, побоюючись, що, якщо не діятиме ретельно, він може проґавити саме той шматочок «Оверлукіани», котрий йому потрібен, щоби вибудувати містичний зв’язок, який, на його переконання, мусив десь тут бути наявним. Він почувався людиною, яка, тримаючи в руці електричний дріт, блукає наосліп у незнайомій, темній кімнаті в пошуках розетки. Якщо вдасться знайти — винагородою стане видовище чудес.

Джек рішуче наладився проти телефонного дзвінка Ела Шоклі і його вимоги; власна дивна пригода на ігровому майданчику підштовхнула його до цього. Той досвід був занадто збіса близьким до нервового зриву, і він себе переконував, що тоді його розум повстав проти Елової високочортової вимоги заглохнути й не думати про книжку. Можливо, то був сигнал, до якої міри можна тиснути на його власне почуття самоповаги, перш ніж воно цілком зникне. Він таки напише цю книгу. Якщо це означатиме кінець його стосункам з Елом Шоклі, то й нехай. Він напише біографію цього готелю, напише її навідліг відвертою, а вступом до неї стане його галюцинація — як рухаються тварини топіарію. Назва у книги буде банальна, але конкретна: «Дивний курорт: Історія готелю «Оверлук». Навідліг відверто, саме так, але книга буде написана без мстивості, у жоднім разі не з метою поквитатися з Елом, Стюартом Уллманом, Джорджем Гетфілдом, власним батьком (жалюгідний задиракуватий п’яниця, ось хто він був) чи будь з ким, як на те пішло. Він її напише, бо «Оверлук» його причарував — чи можливе тут бодай якесь простіше або правдивіше пояснення? Він напише її з тієї ж причини, з якої, на його переконання, написано всю велику літературу, художню