Сяйво - Стівен Кінг

— Чи колись прийде весна? — прошепотіла Венді.

Джек міцніше її притиснув.

— Ти й не зчуєшся як. А що ти скажеш на те, щоби нам піти досередини і чимсь повечеряти? Холодно тут.

Вона посміхнулася. Весь цей день Джек здавався таким відстороненим, і раптом… ну, дивно. Зараз він говорив своїм нормальним голосом.

— Мене це влаштовує. А тебе як, Денні?

— Звичайно.

Тож вони разом пішли досередини, залишивши вітер виводити його монотонне низьке скиглення, яке триватиме всю ніч, — звуки, які їм доведеться добре пізнати. Сніжинки, кружляючи, танцювали на ґанку. «Оверлук» дивився на все це так само, як робив це впродовж уже майже трьох чвертей століття, — його затемнені вікна тепер обросли сніговими бородами — байдужий до того факту, що тепер він відрізаний від цілого світу. А можливо, його тішили плани на майбутнє. Всередині його мушлі ці троє зайнялися своїми рутинними вечірніми справами, наче мікроби, заманені в пастку черева монстра.

Розділ двадцять п’ятий

Усередині номера двісті сімнадцять

За півтора тижня довкола готелю «Оверлук» уже лежав двофутовий шар снігу, білого і хрусткого. Живоплотовий звіринець поховало аж по кульші; застиглий, стоячи на задніх лапах, кролик, здавалося, здіймається з якогось білого виру. Деякі замети сягали п’ятифутової глибини[148]. Вітер постійно їх змінював, переформовуючи у хвилясті, схожі на дюни, пагорби. Джек двічі незграбно пройшовся у снігоступах довкола, ходив до складу по лопату, щоби розчищати ґанок; на третій раз він знизав плечима і просто розчистив стежку крізь замет, що височів проти дверей, дозволивши Денні розважатися з’їжджанням зі схилів праворуч і ліворуч цієї стежки. По-справжньому епічні замети височіли під західним боком «Оверлука»; деякі з них сягали двадцяти футів, а поза ними лежала гола земля, виметена безперервними шквалами вітру аж до трави. Вікна першого поверху позасипало, і той вид з обідньої зали, який так був заполонив Джека в день закриття, зараз був не більш хвилюючим, аніж вигляд пустого кіноекрана. Телефон у них уже вісім днів як вимкнувся, тож єдиним каналом їх зв’язку із зовнішнім світом залишилася ГЧ-рація в кабінеті Уллмана.

Тепер сніг ішов щодня, інколи він падав недовго, лише припудрюючи сяючу скрижанілу кірку, інколи сніжило по-справжньому, коли вітер після низького гудіння заводився до ледь не жіночого верещання, від якого навіть цей старий готель похитувався і тривожно стогнав у своїй глибокій сніговій колисці. Нічна температура не піднімалася вище десяти градусів, і, хоча термометр біля службового входу кухні подеколи після полудня піднімався аж до двадцяти п’яти[149], постійний, гострий, як ніж, вітер робив незручними виходи надвір без лижварської маски. Проте всі вони виходили в ті дні, коли сяяло сонечко, зазвичай наряджаючись у два комплекти одягу, а поверх пальчаток надягаючи ще й рукавиці. Бажання вибиратися надвір стало майже нав’язливим; навкруг готелю пролягли подвійні сліди «Податливого Літуна» Денні[150]. Комбінації виникали безкінечно: Денні їде, батьки його тягнуть; тато їде і регоче, в той час як тягти намагаються Венді з Денні (їм цілком просто було тягнути його по насту і категорично неможливо, коли наст вкривала пухка подушка снігу); Денні і мама їдуть; Венді їде сама, тоді як її тягнуть її мужчини, пихкаючи білим паром, немов запряжені конячки, прикидаючись, ніби вона важча, ніж насправді. Вони багато сміялися під час цих санних подорожей навкруг будівлі, хоча покрики вітру, такого безмірного у своїй бездонно щирій байдужості, робили їх сміх деренчливим і вимушеним.

Вони знаходили на снігу сліди карибу, а одного разу побачили самих карибу, група з п’яти оленів стояла недвижно нижче захисної огорожі. Вони по черзі приставляли собі до очей Джеків бінокль «Цейс Айкон», щоб краще їх роздивитися, і, дивлячись на них Венді отримала дивне, нереальне відчуття: вони стояли, глибоко ногами занурені в сніг, який покривав шосе, і тут вона усвідомила, що між сьогодні і весняною відлигою ця дорога належатиме більше карибу, аніж їм. Зараз речі, створені тут людьми, знітилися. Карибу це розуміли, вважала вона. Опустивши бінокль, вона сказала щось про те, що треба приготувати обід, а в кухні трішки поплакала, намагаючись позбавитися жахливого відчуття замкненості, яке іноді пригнічувало її так, наче чиясь велика рука лягала їй на серце. Вона думала про карибу. Вона думала про ос, яких Джек виніс під мискою «Пірекс» на платформу біля службового входу, щоби вони там замерзли.

У реманентному складі на цвяхах висіло повно снігоступів, і Джек знайшов їм по парі потрібного розміру, хоча ті, що дісталися Денні, й були трохи завеликими. Джек добре давав собі з ними раду. Хоча він не взував снігоступів з часів свого дитинства у Берліні, штат Нью-Гемпшир, старі навички відновилися швидко. Венді не була від них у захваті — навіть п’ятнадцятихвилинне тупцяння довкола у цих негабаритних, мереживних ластах змушувало жорстоко боліти її стегна й гомілки — натомість Денні виявив велике зацікавлення і вперто намагався опанувати хитрощі цієї справи. Поки що він часто падав, але Джек радів його просуванню в навчанні. Казав, що не пізніше лютого Денні вже буде скакати колами навкруг них.

Цього дня небо було затягнуте хмарами, і ближче до полудня воно вже почало сіятися снігом. По радіо обіцяли ще вісім-дванадцять дюймів, заодно співаючи осанну Опадам, цим великим богам колорадських лижників. Венді, сидячи в спальні, в’язала шалик і тихо думала, що точно знає, що мусили би зробити ті лижники з усім цим снігом. Вона точно знала, куди вони його мусили б собі засунути.

Джек був у льоху. Спустився перевірити топку і котел — відколи їх відрізало від світу снігом, такі перевірки перетворилися для нього на ритуал, — і задоволено переконавшись, що все працює добре, він помандрував крізь арку, вкрутив лампочку і всівся на знайдений ним старий, весь у павутинні, туристичний складаний стілець. Гортаючи старі документи й газети, він постійно витирав собі губи хустинкою. Затворництво вилужило його шкіру від осінньої засмаги, і, сидячи тут, згорбленим над пожовклими, ламкими паперами, з неохайно повислим на лоба рудувато-білявим волоссям, вигляд він мав дещо божевільний. Йому трапилися деякі незвичайні речі, що були запхані між ордерів, рахунків і транспортних накладних. Бентежні речі. Довгий обривок скривавленого простирадла. Розчленований плюшевий ведмедик, якого, схоже порубали на шмаття. Зіжмаканий аркуш дамського поштового паперу бузкового кольору, під мускусом часу на ньому все ще тримався примарний аромат якихось парфумів, лист вицвілим синім чорнилом, розпочатий і не завершений:

«Милий Томмі, мені тут, у горах, не