Сяйво - Стівен Кінг

який збирається зупинити своє просування якраз над зоною покриття нашої станції «Кей-Ем-Ті-Екс», тут, нагорі, де повітря таке розріджене. Температура стрімко падатиме, а опади почнуться ближче до присмерку. На висотах нижчих за сім тисяч футів, включно з Денверським столичним районом, очікується сльота, на деяких дорогах можлива ожеледиця, а тут, у горах, братчики, нічого крім снігу. Нижче семи тисяч ми чекаємо снігу глибиною один-три дюйми, а в центральному Колорадо і на Схилі можливі замети від шести до десяти дюймів[144]. Наш «Консультативний комітет з автодорожнього руху» нагадує: якщо ви плануєте сьогодні вдень або ввечері покататися машиною в горах, не забувайте — закон ланцюгів протиковзання реально діє. І не вирушайте нікуди, якщо тільки ви не конче мусите. Згадайте, як утрапили в халепу Доннери, — додав диктор жартівливо. — Їм випало застрягти зовсім не так близько від «Сім-Одинадцять», як їм гадалося[145].

Заграла реклама «Клеролу», і Венді потягнулася рукою під панель, щоби вимкнути радіо[146].

— Ти не проти?

— Ні-ні, все гаразд. — Денні поглянув угору на небо, яке сяяло ясною синню. — Мабуть, тато вибрав правильний день, щоби попідстригати тих звірів із живоплоту, правда ж?

— Гадаю, так, — погодилась Венді.

— А зовсім не дуже схоже на те, що піде сніг, — з надією в голосі промовив Денні.

— Боязно? — спитала Венді. Їй усе крутився у голові той дурний дотеп диск-жокея щодо ватаги Доннера.

— Ба ні, гадаю, ні.

«Ну, — подумала вона, — зараз уже час. Якщо ти збираєшся про щось розпитати, починай зараз або дай цьому спокій по вік».

— Денні, — почала вона якомога невимушенішим голосом, — а ти зрадів би, якби ми переїхали кудись з «Оверлука»? Якби ми не залишалися там на зиму?

Денні дивився вниз, собі на руки.

— Гадаю, що так, — сказав він. — Йо. Але ж там татова робота.

— Інколи, — обережно промовила вона, — у мене складається враження, що тато теж міг би почуватися щасливішим подалі від «Оверлука».

Вони проминули щит з написом «САЙДВІНДЕР ВІСІМНАДЦЯТЬ МИЛЬ», а потім вона, перемкнувшись на другу передачу, обачливо повела пікап на віраж. Венді не ризикувала на цих похилах, вони лякали її до нестями.

— Ти насправді так думаєш? — запитав Денні. Якусь мить він з цікавістю дивився на неї, але потім похитав головою. — Ні, я не думаю, що це так.

— Чому ні?

— Бо він турбується про нас, — заговорив Денні, обережно добираючи слова. Так важко було пояснювати те, про що він сам розумів так мало. Він подумки повернувся до того випадку, про який розповідав містерові Хеллорану, про те, як той великий хлопець роздивлявся у крамниці телевізорів, хотів один украсти собі. То було важке переживання, але принаймні там усе було зрозумілим навіть для Денні, який тоді був лише трохи старшим за немовля. Але дорослі завжди панікують, кожна їх можлива дія замулюється думками про наслідки, сумнівами, уявленнями про власний образ, почуттями любові й відповідальності. Кожен можливий вибір їм здається таким, що має недоліки, й інколи він не міг зрозуміти, чому ті недоліки є недоліками. Так усе це важко.

— Він думає… — знову почав Денні, а тоді кинув швидкий погляд на матір. Вона дивилася на дорогу, не на нього, і він вирішив, що може продовжити: — Він думає, можливо, нам буде самотньо. А потім він думає, що йому тут подобається, і що це гарне місце для нас. Він нас любить і не хоче, щоби ми почувались самотньо… або печально… але він думає, якщо навіть так, усе мусить бути гаразд УПЕРСПЕКТИВІ. Ти знаєш, що таке УПЕРСПЕКТИВІ?

Вона кивнула:

— Так, любий. Знаю.

— Він боїться, що, якщо ми виїдемо, він не зможе знайти собі іншої роботи. Що нам доведеться жебракувати або ще щось.

— Це все?

— Ні, але решта всього така заплутана. Бо він тепер інший.

— Так, — сказала вона, майже зітхнувши. Похил трохи вирівнявся, і вона обережно перемкнулася знову на третю швидкість.

— Я не вигадую, мамуню. Богом присягаюся.

— Я знаю, — сказала вона і посміхнулася. — Це Тоні тобі розповів?

— Ні, — сказав він. — Просто я знаю. А лікар не повірив у Тоні, правда?

— Не зважай на того лікаря, — сказала вона. — Я вірю в Тоні. Я не знаю, що він або хто він таке, чи він якась особлива частина тебе, чи приходить звідкілясь… звідкись ззовні, але я дійсно вірю в нього, Денні. І якщо ти… він… думаєш, що нам варто виїхати, ми так і зробимо. Ми поїдемо з тобою вдвох, а навесні знову будемо разом з татом.

Він подивився на неї з гострою надією.

— Куди? У якийсь мотель?

— Любий, ми не можемо собі дозволити мотелю. Доведеться проситися до моєї матері.

Надія спливла геть з обличчя Денні.

— Я знаю… — почав було він, але замовк.

— Що?

— Нічого, — промурмотів він.

Вона перемкнулася назад на другу, оскільки похил знову покрутішав.

— Ні, доку, прошу, не кажи так. Цю розмову нам треба було розпочати ще багато тижнів тому, я так гадаю. Тому, будь ласка. Що там таке, що ти знаєш? Я не розсерджуся. Я не можу сердитися, бо це надто важливо. Говори мені прямо.

— Я знаю, що ти відчуваєш до неї, — сказав Денні й зітхнув.

— Що я відчуваю?

— Недобрість, — сказав Денні, а тоді, налякавши її, заволав, немов римуючи якусь лічилку. — Недобрість. Неприязнь. Печаль. Так, ніби вона не твоя матуся зовсім. Ніби вона хотіла тебе зжерти. — Він подивився на неї перелякано. — І мені не подобається там, у неї. Вона завжди думає, що була б для мене кращою за тебе. Та як би їй забрати мене в тебе. Мамуню, я не хочу туди їхати. Краще вже мені жити в «Оверлуку», ніж там.

Венді була вражена. Невже все так погано між нею та її матір’ю? Господи, яке це пекло для хлопчика, якщо це так і він дійсно вміє читати, що вони думають одне про одного. Раптом вона відчула себе голішою за саму голизну, немов її зловили під час якогось безстидного вчинку.

— Гаразд, — сказала вона. — Усе гаразд, Денні.

— Ти роздратована на мене, — промовив він зніченим, близьким до сліз голосом.

—