Сяйво - Стівен Кінг
Денні лежав без сну у своїй спальні — з розплющеними очима, лівою рукою обхопивши літнього і доволі зношеного Вінні-Пуха (Пух десь уже втратив одне ґудзикове око, а крізь з півдесятка розлізлих швів стирчала його набивка), — прислухаючись до сну батьків у їхній спальні. Він почувався так, ніби був їхнім невільним, невсипущим охоронцем. Найгірше ставало по ночах. Він ненавидів ці ночі і безупинне завивання вітру навколо західного крила готелю.
Вгорі, підвішений на нитці, плавав його планер. На комоді, тьмяно виблискуючи флюоресцентним пурпуром, стояла принесена з іграшкової автодороги у вестибюлі модель «фольксвагена». Його книжки стояли на полицях, книжки-розмальовки лежали на столі. «Місце для всього і всьому своє місце, — любила приказувати мама. — Тоді ти знатимеш, де що лежить, коли воно тобі знадобиться». Але зараз речі опинялися не на своїх місцях. Речі пропадали. Надто гірше, деякі речі з’являлися — речі, які не впадали в око, як на отих картинках, що закликають: ЗНАЙДИ ІНДІАНЦІВ. Там, якщо напружитися та примружитися, дещо вдавалося розпізнати — те, що на перший погляд здавалося кактусом, насправді виявлялося якимсь зарізякою з ножем, затиснутим у зубах, а серед каміння ховалися ще й інші, і навіть можна було помітити зле, безжальне обличчя котрогось з них, як він ховається за критим фургоном, прозираючи крізь шпиці його колеса. Але ніколи не вдавалося побачити їх усіх, й від цього ставало тривожно. Бо саме ті з них, яких ти не зміг побачити, скрадатимуться в тебе за спиною з томагавками в одній руці й ножами для скальпування в іншій…
Він стурбовано засовався в ліжку, очима шукаючи заспокійливе жевріння нічника. Тут усе було гірше. Він знав це майже точно. Спершу було не так уже й погано, але помалу, потроху… його тато почав набагато більше думати про випивку. Інколи він злився на маму, сам не знаючи чому. Він повсякчас витирав собі губи хустинкою, а очі в нього були далекими, затуманеними. Мама тривожилася за нього, і Денні також. Йому не треба було проникати в неї сяйвом, щоби це знати; це було в тій тривожності, з якою вона його розпитувала того дня, коли нібито обернувся на змію пожежний рукав. Містер Хеллоран казав, що на його думку всі матері трішечки сяють, і того дня вона дійсно зрозуміла, що щось трапилося. Але не знала, що саме. Він їй мало не розповів, але дещо його зупинило. Він знав, що той лікар у Сайдвіндері зневажливо відмахнувся від Тоні і того, що Тоні йому показує, оскільки це цілком
(ну, майже)
нормально. Матір могла не повірити йому, якби він розповів їй про той рукав. Гірше того, вона могла б повірити йому неправильно, могла подумати, ніби він З’ЇХАВ З КОТУШОК. Він мало що розумів про З’ЇХАТИ З КОТУШОК, набагато менше, ніж про ЗАВЕСТИ СОБІ ДИТИНУ (про це мама йому детально пояснила ще за рік до того), але достатньо.
Якось у дитячому садку його друг Скотт показав на хлопчика на ім’я Робін Стенджер, який тинявся біля гойдалки з обличчям таким довгим, що хоч ногою на нього ступай. Батько Робіна викладав арифметику в татовій школі, а батько Скотта навчав там історії. Більшість дітей у дитсадку були пов’язані або зі Стовінгтонською підготовчою, або з маленьким заводом компанії «Ай-Бі-Ем», що стояв зразу за містом. Академічні діти товаришували своєю групою, а заводські своєю. Звичайно, траплялися і перехресні дружні стосунки, але тим дітям, чиї батьки знали одне одного, природно було триматися більш-менш разом. Коли в одній з груп траплявся якийсь дорослий скандал, він майже завжди в тій чи іншій, чудернацьки зміненій формі, просочувався в дитяче середовище, але рідко перекидався до іншої групи.
Вони зі Скотті сиділи тоді на майданчику в ракетоплані, коли Скотті кивнув пальцем на Робіна і спитав:
— Знаєш того хлопця?
— Йо, — відповів Денні.
Скотт нахилився ближче:
— Його тато минулого вечора З’ЇХАВ З КОТУШОК. Його забрали.
— Йо? Тільки за те, що він з’їхав з якихось котушок?
Скотті подивився з відразою:
— Він здурів. Зрозумій, ти. — Скотт скосив очі, вивалив язика і вказівними пальцями покрутив великі еліпси собі проти вух. — Його забрали в ДУРДІМ.
— Ого, — промовив Денні. — А коли йому дозволять повернутися?
— Ніколи-ніколи-ніколи, — похмуро проговорив Скотті.
Упродовж того дня і наступного Денні почув, що:
а) містер Стенджер намагався повбивати геть усіх у своїй родині, включно з Робіном, зі свого трофейного пістолета часів Другої світової війни;
б) містер Стенджер розніс дощенту свій дім, коли був як ХЛЮЩ;
в) містера Стенджера запопали, коли він, немов кашу з молоком, пожирав з миски мертвих жуків і траву і в той же час плакав;
г) містер Стенджер намагався задушити свою дружину панчохою, коли «Ред Сокс» програли важливий матч.
Врешті-решт, занадто розхвильований, щоби тримати все це в собі, він спитав про містера Стенджера в свого тата. Тато посадив його собі на коліна і пояснив, що містер Стенджер перебував під величезним тиском почасти з боку його родини, почасти на роботі і почасти через речі, яких ніхто, окрім лікарів, зрозуміти не зможе. У нього почалися напади плачу, а три дні тому він розридався і не міг зупинитися, і розбив багато речей у будинку Стенджерів. Він не З’ЇХАВ З КОТУШОК, сказав тато, у нього НЕРВОВИЙ ЗРИВ, і містер Стенджер не в ДУРДОМІ, а у САНИ-ТОРІЇ. Але попри те, що тато пояснював це обережно, Денні злякався. Не виглядало на те, що є якась різниця між З’ЇХАТИ З КОТУШОК і НЕРВОВИМ ЗРИВОМ, і як це не називай — ДУРДІМ або САНИ-ТОРІЙ, однаково там ґрати на вікнах і, якщо захочеш звідти піти, тебе не випустять. А ще його батько, зовсім ненавмисне, підтвердив ще одну з незмінних фраз Скотті, ту, що наповнювала Денні неясним, безформним жахом. У тому місці, де тепер жив містер Стенджер, там ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ. Вони приїжджають, щоб посадити тебе до фургона без вікон, фургона сірого, як могильний камінь. Він підкочує, заїжджаючи просто на бровку перед твоїм домом, і з нього виходять ЛЮДИ
