Сяйво - Стівен Кінг
Джек сказав:
— Розумієте, книга не міститиме нічого такого, що не є правдою. Нема жодної потреби щось приоздоблювати.
(Навіщо ти його дрочиш? Хочеш, щоби тебе вигнали з роботи?)
— Мені начхати, якщо у п’ятому розділі йдеться про те, як папа римський трахає тінь Діви Марії[139], — проказав Уллман, і голос його дедалі підвищувався. — Я бажаю, щоби ви забралися геть з мого готелю.
— Це не ваш готель! — гаркнув Джек і гахнув слухавкою, накинувши її на важіль.
Важко дихаючи, він сидів на стільчику, тепер уже трохи наляканий
(трохи? до біса жахливо)
і дивувався, навіщо, чорти б його забрали, він узагалі подзвонив Уллману.
(ти знову не стримався, Джеку.)
Авжеж. Так, не стримав норову. Нема сенсу це заперечувати. І найбільше лихо, що він не мав уявлення, який вплив має це дешеве мале чмо на Ела, так само, як не уявляв, скільки лайна стерпить від нього самого Ел в ім’я їхніх спільних «ста’их доб’их часів». Якщо Уллман дійсно такий цінний, яким він сам себе виставляє і заявить Елові ультиматум «або він, або я», чи не змушений буде Ел його прийняти? Джек заплющив очі, намагаючись уявити, як він про це скаже Венді. Вгадай-но, що трапилося, бейбі. Я знову втратив роботу. Цього разу мені довелося подолати аж дві тисячі миль телефонного кабелю компанії «Белл», щоби знайти, кому дати ляща, але я впорався.
Він розплющив очі і витер собі губи хусточкою. Йому хотілося випити. Курва, як же йому потрібно випити. Зовсім неподалік на вулиці стояло кафе, звісно, в нього ще був час, щоби нашвидку хильнути там пива по дорозі до парку, один кухоль, тільки аби прибити куряву…
Він безпорадно зчепив пальці.
Знов зринуло запитання: навіщо він взагалі дзвонив Уллману? Номер пансіонату «Серф-Сенд» у Лодердейлі був записаний у маленькому блокноті, що лежав біля телефону і радіоблоку в офісі — номера сантехників, теслярів, склярів, електриків та інших. Джек переписав його на сірникову коробочку невдовзі по тому, як піднявся з ліжка, коли ідея зателефонувати Уллману радісно розквітла в його мозку. Але з якою метою? Якось, під час його пияцької фази, Венді була звинуватила його в прагненні саморуйнування за одночасної відсутності того морального ґрунту, на якому могло б розквітнути повноцінне бажання смерті. Тому-то він і створює ситуації, у яких замість нього це міг би зробити хтось інший, раз у раз відрубуючи якийсь шматок від себе і їхньої родини. Невже це й правда так? Невже він дійсно десь углибині душі боїться, що «Оверлук» може бути саме тим, чого йому не вистачало, щоби закінчити п’єсу і загалом розібратися з усім нагромадженим у собі лайном? Невже він оце так доносить на самого себе? Господи, прошу, ні, нехай це буде на так. Будь ласка.
Він заплющився, і моментально на внутрішній поверхні його повік повстала картина: він встромляє руку в діру між ґонтинами, аби витягнути зогнилу ізоляційну прокладку, раптом гострий, мов голкою, укол і його власний страдницький скрик у нерухомому, безуважному повітрі:
«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво…»
Цій на заміну прийшла інша картина, за два роки до того: як він о третій ранку п’яний ввалюється до квартири і, перечепившись об стіл, падає пластом на підлогу і лається, будячи Венді, що спала на дивані. Венді вмикає світло і бачить його одяг — подертий і викачаний у бруд у якійсь туманній бійці на паркінгу, що трапилася кілька годин тому в ледь пригадуваному придорожньому шинку біля самого кордону Нью-Гемпширу, засохлу кров у нього під носом, як він тупо блимає проти світла, немов кріт на сонце, і тоді Венді безвиразно каже:
«Сучий ти сину, ти розбудив Денні. Якщо тобі наплювати на самого себе, хіба ти не можеш, бодай трішки, подумати про нас? Ох, навіщо я тобі взагалі щось говорю?»
Задзвонив телефон, змусивши його здригнутися. Він ухопив слухавку, нелогічно впевнений, що це мусить бути або Уллман, або Ел Шоклі.
— Що? — каркнув він.
— Ви перевищили ваш час, сер. На три долари і п’ятдесят центів.
— Мені треба розміняти гроші, — відповів він. — Зачекайте хвилинку.
Поклавши слухавку на поличку, він укинув свої останні шість четвертаків і вийшов, вирушивши до каси, щоби розміняти ще. Усе це він проробив автоматично, його думки крутилися по тому ж самому замкненому колу, немов білка в колесі.
Навіщо він зателефонував Уллману?
Бо Уллман його ганьбив? Його ганьбили й раніше, і то справжні майстри — гросмейстером цієї справи, звісно, був він сам. Просто, щоби позбиткуватися з цього чоловічка, викриваючи його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Його розум намагався вхопитися за пам’ятний альбом як за вагому причину, але й це також було, як носити воду решетом. Шанси на те, що Уллман знає, хто володіє готелем, становили не більше двох проти тисячі. Під час співбесіди він згадував про підвал як про якусь чужу країну — з отих брудних, недорозвинених. Якби Джек дійсно хотів щось дізнатися, він мусив би подзвонити Ватсону, чий зимовий номер також був у тому офісному блокноті. Навіть Ватсон не був би надійним джерелом, та все ж надійнішим за Уллмана.
А розповідати йому про свій задум написати книгу — це було ще одним ідіотським жестом. Неймовірно ідіотським. Окрім того, що ризикував цією роботою, він таким чином міг перекрити собі канали інформації, щойно Уллман почне обдзвонювати людей, попереджаючи їх, щоб остерігалися новоанглійців, які розпитуватимуть про готель «Оверлук». Він міг провести своє дослідження тихо, надсилаючи ввічливі листи, можливо, навіть домовляючись з кимсь про інтерв’ю навесні… а потім сміятися собі в кулак з Уллманової розлютованості, коли книжка вже вийде, а сам він перебуватиме в безпеці, десь звідси далеко — «Автор у масці вдаряє знов». А натомість він зробив цей клятий безглуздий дзвінок, не стримався і налаштував проти себе Уллмана, витягши на світло всі притаманні готельному менеджеру властивості маленького Цезаря. Навіщо? Якщо це не було спробою позбавити себе доброї роботи, яку для нього урвав Ел, тоді чим це було?
Він укинув решту монет у щілину і повісив слухавку. Це дійсно була позбавлена сенсу дія, яку він міг би вчинити, якби був п’яним. Але ж він був тверезим, тверезим-тверезісіньким.
