Сяйво - Стівен Кінг

— Звісно, що є, — вона порилася в сумочці і видобула бляшаночку анацину[136]. — Хай буде в тебе.

Він взяв бляшаночку.

— А екседрину нема?

Він помітив миттєву відразу в неї на обличчі і зрозумів. Спершу це було їх невеселим, приватним жартом, до того як його пияцтво зайшло надто далеко, щоби з нього жартувати. Він тоді запевняв, що екседрин є єдиним з усіх, поки що винайдених засобів, що продаються без рецепта, який здатен враз зупинити похмілля. Абсолютно єдиним. Він почав тоді подумки називати свої вранішні похмільні брехні «екседриновими головними болями номер «Ват шістдесят дев’ять»[137]».

— Нема екседрину, — відповіла вона. — Вибач.

— Та нормально, — сказав він, — це теж чудово допоможе.

Але, звісно ж, воно не допоможе, і вона про це також мусила б знати. Подеколи вона бувала такою тупою сукою…

— А води треба, щоби запити? — спитала вона співчутливо.

(Ні, мені треба, щоби ти УЙОБУВАЛА ЗВІДСИ НАХЕР!)

— Я скористаюся водою з питного фонтанчика, коли піднімуся звідси. Дякую.

— Гаразд. — Вона вирушила вгору сходами, гарні ноги граційно рухалися під її короткою спідницею зі світло-коричневої шерсті. — Ми будемо в парку.

— Знаю.

Він неуважно опустив бляшаночку з анацином собі до кишені, повернувся назад до апарата для читання мікрофільмів і вимкнув його. Упевнившись, що вона вже пішла, він і собі теж піднявся вгору сходами. Боже, але ж як гидко болить голова. Якщо збираєшся мати справу з такими обценьками, то мусив би дозволити собі пару чарочок заради бодай якогось балансу.

Спробувавши прогнати геть цю думку, він відчув ще більше роздратування, аніж до того. Він пішов до головного стола бібліотекарки, вертячи в пальцях сірникову коробочку з написаним на ній телефонним номером.

— Мем, у вас тут є таксофон?

— Ні, сер, але ви можете скористатися моїм телефоном, якщо це місцевий дзвінок.

— У мене дальній, вибачте.

— Ну, тоді вам треба до аптеки, це найближче. У них там є кабінка.

— Дякую.

Він вийшов надвір і рушив хідником повз анонімного генерала Громадянської війни. Засунувши руки в кишені, він попрямував у бік бізнесового кварталу, в голові йому бемкав свинцевий дзвін. Небо також було свинцевим; уже йшло сьоме листопада, і з настанням нового місяця погода почала ставати загрозливою. Вже трапилося кілька коротких порош. Так, сніг було падав і в жовтні, але танув. Після цих, нових снігопадів, на всьому залишалася легка паморозь — вона іскрилась на сонці, мов тонкий кришталь. Але сьогодні сонця не було і навіть сніг почав знову падати, коли він дійшов до аптеки.

Телефонна будка стояла вглибині приміщення, і він, побрязкуючи дріб’язком у кишені, вже пройшов повз половину секції готових ліків, коли у вічі йому впали білі коробочки з зеленими написами. Одну з них він поніс до каси, заплатив і знову повернувся до телефонної будки. Причинивши за собою двері, він поклав монети і сірникову коробочку на поличку і набрав нуль.

— Куди дзвінок, прошу?

— Форт-Лодердейл, Флорида, операторко[138].

Він назвав їй тамтешній номер і номер таксофону. Коли вона сказала, що за перші три хвилини треба заплатити долар дев’яносто центів, він повкидав у щілину вісім четвертаків, морщачись з кожним дзвіночком, що дзенькав йому у вухо.

Потім, залишившись наодинці з очікуванням, яке озвучувалося лише віддаленим клацанням контактів і операторським воркотінням, він дістав з коробочки зелену пляшечку екседрину, піддів на ній кришечку і кинув на підлогу прокладну ватку. Затиснувши телефонну слухавку між вухом і плечем, він витрусив три білих пігулки і розклав їх на поличці поряд із залишком монет. Знову закрив пляшечку і поклав її до кишені.

На іншому кінці слухавку зняли за першим же гудком.

— Пансіонат «Серф-Сенд» слухає, чим можемо допомогти? — запитав зухвалий жіночий голос.

— Будь ласка, я хотів би поговорити з менеджером.

— Вам потрібен містер Трент чи…

— Мені потрібен містер Уллман.

— Здається, містер Уллман зараз зайнятий, але якщо ви бажаєте, щоби я з’ясувала…

— Так. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс з Колорадо.

— Одну хвилиночку, — залишила вона його чекати.

Знов повернулася, накривши Джека своєю хвилею, його відраза до того дешевого, зарозумілого малого чмошника Уллмана. Він узяв з полички одну пігулку екседрину, задивився на неї якусь мить, а потім поклав собі до рота і почав жувати, повільно, смакуючи. Цей смак наплинув замішаними на задоволенні й відразі спогадами, від яких аж слина прискала йому в роті. Смак сухий, гіркий, проте захопливий. Скривившись, він проковтнув. Жування аспірину було його постійною звичкою в часи пияцтва; відтоді він його жодного разу не приймав. Але коли в тебе так страшно болить голова — нехай там з похмілля чи от як зараз, — здавалося, що жування пігулок змусить їх подіяти швидше. Він десь колись читав, що жування аспірину може стати непереборною звичкою. А де він про це прочитав, до речі? Нахмуривши лоба, він намагався пригадати. А тоді на зв’язку з’явився Уллман.

— Торренсе? Що там за неприємності?

— Ніяких неприємностей, — відгукнувся Джек. — Котел у порядку, і я досі навіть не зібрався замордувати свою дружину. Прибережу цю справу на після свят, коли стане зовсім нудно.

— Вельми смішно. Чому ви телефонуєте? Я зайнятий…

— Зайнята людина, авжеж, це я розумію. Я телефоную щодо деяких речей, про які ви не розказували мені під час вашої розповіді про велику й шляхетну минулу історію «Оверлука». Наприклад, як Горес Дервент продав його зграї лас-вегаських акул, які провели його через таку купу підставних корпорацій, що навіть Федеральне податкове управління не знало, хто ним володіє насправді. Про те, як вони вичікували слушного часу, а потім перетворили готель на ігровий майданчик для великих цабе з мафії, і про те, як тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року його довелося закрити, після того як одного з тих великих цабе знайшли трішечки мертвим. Разом з його тілоохоронцями, котрі стояли перед дверима Президентського люкса. Вілсон, Гардінг, Рузвельт, Ніксон і Віто Різник, правильно?

На іншому кінці лінії зависла мить здивованої мовчанки, а тоді Уллман спокійно промовив:

— Я не бачу, яким чином це може стосуватися вашої роботи, містере Торренс. Це…

— Утім, найкраще трапилося вже після того, як був застрелений Джінеллі, як ви гадаєте? Ще дві швидкі оборудки — ось ви кульку бачите, а ось вона зникла — і