Сяйво - Стівен Кінг
— Так, мамуню, — відповів він ледь не шепочучи.
— Твій тато знову почав випивати?
— Ні, — відказав він, придушуючи два слова, що виринули йому поза губами слідом за цим простим запереченням: «Поки ні».
Венді ще трохи розслабилася. Вона поклала долоню на обтягнуту джинсами ногу Денні і потисла.
— Твій тато дуже сильно старався, — ніжно промовила вона. — Бо він любить нас. І ми його любимо, правда ж?
Денні серйозно кивнув.
Говорячи майже сама до себе, вона продовжувала:
— Він неідеальна людина, але він старався… Денні, він так сильно старався! Коли він… припинив… він пройшов ледь не крізь пекло. Він усе ще крізь нього проходить. Мені здається, якби це було не заради нас, він би просто попустився. Я хочу зробити правильний вибір. І не знаю який. Чи нам поїхати? Чи залишитися? Це немов вибір між приском і полум’ям.
— Я розумію.
— Ти можеш дещо зробити для мене, доку?
— Що?
— Спробуй покликати Тоні, щоби він прийшов. Зараз же. Спитай у нього, чи безпечно нам залишатися в «Оверлуку».
— Я вже намагався, — повільно промовив Денні. — Сьогодні вранці.
— І що було? — спитала Венді. — Що він сказав?
— Він не прийшов, — відповів Денні. — Тоні не прийшов. — І хлопчик зненацька вибухнув плачем.
— Денні, — сказала вона, стривожившись. — Любий мій, не треба. Прошу…
Пікап вильнув через подвійну жовту лінію, і вона, жахаючись, його вирівняла.
— Не вези мене до бабусі, — проказав Денні крізь сльози. — Прошу, мамуню, я не хочу туди їхати, я хочу залишитися з татом…
— Гаразд, — ніжно сказала вона. — Гаразд, саме так ми і зробимо. — З кишені своєї ковбойської сорочки вона дістала серветку «Клінекс» і подала синові. — Ми залишимося. І все буде чудово. Просто чудово.
Розділ двадцять третій
На ігровому майданчику
Джек вийшов на ґанок, підтягуючи зіпер аж під підборіддя, мружачись від яскравого світла. У лівій руці він тримав великі садові ножиці з акумуляторним живленням. Правою рукою він витяг із задньої кишені свіжу хустинку, поялозив нею собі по губах і знову запхав хустинку назад. По радіо обіцяли сніг. Важко було в це повірити, хоча він сам бачить, як на далекому обрії громадяться хмари.
Перекинувши ножиці в іншу руку, він вирушив по доріжці в бік топіарію. «Робота не забере багато часу, — думав він, — місцями трохи підрівняти, та й поготів». Холодні ночі, звісно, призупинили розростання кущів. Трохи розпушилися вуха в кроля та у пса на п’ятах пари лап виросли пухнасті зелені остроги, але лев і буйвіл мали гарний вигляд. Достатньо буде легкого тримінгу, а далі вже нехай надходить сніг.
Бетонна доріжка обірвалась раптово, мов пірнальний трамплін. Він ступив з неї і повз осушений плавальний басейн підійшов до гравійної стежки, що вилася крізь скульптурні живоплоти до самого ігрового майданчика. Підступивши до кролика, він натиснув кнопку на держаку ножиць. Ті ожили з мирним гудінням.
— Привіт, Братчику Кролику, — промовив Джек. — Як воно нічого? Знімемо трохи з тімені та приберемо в тебе зайве з вух? Чудово. Слухай, а ти чув отой анекдот, про роз’їзного торговця і стару леді з хатнім пуделем?
Голос у нього звучав неприродно, дурнувато навіть на його власний слух, і він замовк. Набігла думка, що йому не так уже й до вподоби ці живоплотові тварини. Йому завжди здавалося трохи збоченням мучити старі звичайні кущі підстриганням їх під те, чим вони не є. Уздовж одного шосе у Вермонті на високому схилі, який було добре видно з дороги, кущі вистригли під рекламний напис, що нахвалював якийсь сорт морозива. Змушувати природу просувати морозиво — в цьому було щось неправильне. Гротескне.
(Тебе найняли не філософствувати, Торренсе.)
Ах, дійсно так. Чиста правда. Він почав підстригати кролю вуха, змітаючи на траву дрібне сміття пагілля і галузок. Ножиці дзижчали в його руках тим низьким, доволі огидним металевим звуком, що притаманний, здається, усім інструментам, які живляться від акумуляторних батарей. Сонце яскраво сяяло, але не давало тепла, і тепер уже неважко було повірити, що незабаром піде сніг.
Працюючи швидко, розуміючи, що зупинятися й роздумувати під час виконання такого завдання зазвичай означає зробити похибку, Джек торкнувся кролячого «обличчя» (так зблизька воно зовсім не було схожим ні на який писок, але він знав, що з відстані приблизно двадцяти кроків світло і тіні, а також уява глядача мусять його проявляти), а потім заклацав ножицями вздовж кролячого черева.
Готово, він вимкнув ножиці, відійшов до ігрового майданчика і різко обернувся, щоб ухопити все враз, побачити кролика цілком. Так, вигляд той мав добрий. Ну, наступним буде пес.
— Проте, якби це був мій готель, — промовив він. — Я би повирубував до чорта всю вашу зграю.
Авжеж, так би він і зробив. Зрізав би їх дочиста і створив на їх місці моріжок та поставив би з півдюжини металевих столиків під різнокольоровими веселими парасолями. Насолоджуючись літнім сонечком, люди могли б пити коктейлі на цій галявині «Оверлука». Шипучку з терновим джином, «маргариту» та «рожеву леді», усі ті солодкі напої, що їх так полюбляють туристи. Можливо, ще ром з тоніком. Джек витяг із задньої кишені хусточку і повільно витирав нею собі губи.
— Гайда, гайда, — промовив він ласкаво. Про таке не варто було й думати.
Він уже було зібрався вирушити назад, а тоді щось його раптом спонукало передумати і він натомість зійшов на ігровий майданчик. «Просто смішно, як ніколи не можна зрозуміти дітей», — подумалося йому. Вони з Венді очікували, що Денні зрадіє ігровому майданчику; тут було все, чого могла забажати дитина. Але Джеку не вірилося, щоби Денні заходив сюди більше п’яти разів. Він подумав, що все могло бути інакше, якби тут був також інший хлопчик, щоби з ним гратися.
Хвіртка стиха рипнула, пропускаючи його, а тоді під його підошвами зарипів гравій. Першим чином він підійшов до іграшкового будинку, прекрасної зменшеної моделі самого «Оверлука». Той сягав йому по стегно, отже, був приблизно такої висоти як Денні, коли той витягнеться на повний зріст.
