Талiсман - Стівен Кінг
— Відбірне м’ясо! — монотонно повторював здоровань. — Відбірне м’ясо! Відбі-і-і-рне м’ясо! Купуйте моє відбірне м’ясо! Тут відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо просто тут! — А тоді мовив убік, до найближчого хлопця: — Ану ворушись, забий тебе Бог. — А тоді знову повернувся до свого монотонного торгового крику.
Повз проходив фермер із дочкою-підлітком, підвів руку й показав на другий зліва кусень м’яса. Хлопці перестали обертати рожен на час, потрібний хазяїну для того, щоб відрізати від смаженого м’яса шматок і покласти його на хліб. Один із помічників підбіг з ним до фермера, який дістав одну зі складаних палиць. Придивившись ближче, Джек побачив, як фермер відламав дві ланки і дав хлопцеві. Коли той побіг назад до намету, покупець поклав палицю назад у кишеню відстороненим, але обережним жестом будь-якої людини, що ховає решту, відкусив великий шматок відкритого сандвіча і віддав решту дочці, чий перший укус був не меншим за батьків.
Живіт у Джека бурчав і корчився. Він бачив те, що бачив… принаймні сподівався на це.
— Відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо! Відбірне… — здоровань перервався і зиркнув униз на Джека. Його густі брови зійшлися над маленькими, але зовсім не дурними очима. — Я чую, яку пісню виводить твій шлунок, друже. Якщо ти маєш гроші, я дам тобі за них м’ясо і попрошу Бога у вечірній молитві благословити тебе. А якщо ти їх не маєш, то забирайся до дідька, і щоб я не бачив тут твоєї тупої овечої морди.
Обидва хлопці, попри надзвичайну втому, розсміялися — вони реготали так, ніби не контролювали звуки, що вилітали з їхніх горлянок.
П’янкий аромат м’яса, що повільно смажилося на рожні, не відпускав його. Він витягнув коротшу палицю і вказав на другий зліва кусень м’яса, не сказавши ні слова. Вирішив, що так буде безпечніше. Продавець щось буркнув, знову витягнув з-за широкого пояса грубого ножа і відрізав шматок, — Джек помітив, що він був меншим за шматок, відрізаний для фермера, та його шлунку вже було на це начхати; той лише божевільно забурчав, передчуваючи частування.
Продавець кинув шматок м’яса на хліб і сам передав їжу Джекові замість того, щоб доручити це комусь із хлопців. Він узяв Джекову палицю і замість двох ланок, відламав три.
У голові пролунав саркастично-вражений голос матері:
«Вітаю, Джекі… тебе щойно ошукали».
Продавець дивився на нього, ощирившись повним ротом гнилих чорних зубів. Він ніби давав йому шанс сказати що-небудь, виявити протест: «Ти зараз просто маєш дякувати мені, що я взяв тільки три ланки, а не всі чотирнадцять. А я міг би, ти знаєш. Хлопче, ти з тим самим успіхом міг би почепити на шию табличку “Я ТУТ ЧУЖИНЕЦЬ І САМ ПО СОБІ”. Тож скажи мені, вівцепикий: ти справді хочеш зчиняти галас?»
Але що він хотів не мало жодного значення — вочевидь, він просто не міг зчинити галас. Та відчув, як його знову виповнює тонка, безсила злість.
— Шуруй, — сказав продавець, уже втомившись від Джека. Він махнув великою рукою перед обличчям хлопця. Під нігтями рубцюватих пальців запеклася кров. — Їдло ти своє отримав. Забирайся звідси.
Джек подумав: «Я б міг показати тобі ліхтарика, і ти побіг би так, ніби за тобою женуться всі чорти з пекла. Показати тобі літака — і ти б, певно, з’їхав з глузду. Гадаю, ти не такий уже й міцний, як собі надумав, друзяко».
Він посміхнувся, і було в його посміху щось таке, що не сподобалося продавцеві м’яса, бо він відійшов від Джека і його обличчя враз стривожилося. А тоді його брови знову зсунулися.
— Геть звідси, я сказав! — заволав продавець. — Забирайся, забий тебе Бог!
Цього разу Джек пішов.
2
М’ясо виявилося чудовим. Дорогою Джек заковтнув і його, і хліб, на якому воно лежало, а тоді несвідомо злизав сік із долонь. М’ясо нагадувало свинину… і все ж не було нею. Смак був багатшим, насиченішим. Чим би це не було, воно владно заповнило порожнечу всередині нього. Джек подумав, що міг би з тисячу років брати собі таке м’ясо в школу на обід.
Тепер, коли йому вдалося заткнути свій живіт — принаймні на певний час, — він зміг роззирнутися навколо з більшою цікавістю… і хоча Джек і не усвідомлював цього, але нарешті почав змішуватися з натовпом. Тепер хлопчик був лише одним із селюків, що прийшли на ярмарок, повільно блукали між наметами й намагалися водночас дивитися навсібіч. Крамарі впізнавали його, та тільки як одного з потенційних покупців поміж багатьох інших. Вони кричали й кликали його до себе, а коли він ішов далі, вони кликали будь-кого, хто йшов за ним, — чоловіка, жінку чи дитину. Джек щиро витріщався на розкиданий всюди різноманітний крам, крам дивний і чарівний, і поміж усіх тих людей, які також витріщалися, Джек ураз перестав бути чужинцем самому собі — можливо, через те, що він полишив усі спроби виглядати blasé[121] у місці, де ніхто не поводився як blasé. Вони сміялися, сварилися, сперечалися… та ніхто не виглядав занудженим.
Ярмарок нагадав йому про павільйон королеви, от тільки тут не було тієї атмосфери ледь прихованої напруги і надміру бурхливої радості — зате було те абсурдно багате поєднання запахів (домінували аромат смаженого м’яса і сморід тваринних екскрементів), ті самі яскраво вбрані натовпи (хоча навіть найпишніші шати з наявних тут і поруч не лежали біля костюмів деяких денді, яких Джек зустрічав у павільйоні), те саме невпорядковане, але захопливе поєднання абсолютної нормальності з екстравагантною дивністю.
Він спинився біля намету, де чоловік продавав килими з витканими на них портретами королеви. Джек раптом згадав про маму Генка Скоффлера і всміхнувся. Генк був одним із хлопців, з якими вони з Річардом Слоутом тинялися Лос-Анджелесом. Вона кохалася в найекстравагантніших оздобах, які Джекові тільки довелося бачити. І, Господи, хіба б їй не сподобалися ці килими з портретом Лаури Делосіан, волосся якої зібрано нагору і переплетено в царську корону? Вони б
