Талiсман - Стівен Кінг

Морґан Слоут згадали це ім’я, Джек подумав, що ніколи раніше не чув його — однак тепер, пригадавши, Джек зметикував, що чув раз чи два прізвище різнороба. Але Джеррі Бледсоу завжди був просто Джеррі, як і було написано на кишеньці його робочої сорочки. «Чи не міг би Джеррі якось полагодити систему кондиціонування повітря?», «Попроси Джеррі змастити петлі на дверях, гаразд? Скрип доводить мене до сказу». І Джеррі з’являвся — у завжди чистих і випрасуваних робочих шатах, із тонким, завжди гладенько зачесаним іржаво-рудим волоссям, у круглих окулярах — і старанно ремонтував усі несправності. Була також місіс Джеррі, яка стежила за тим, аби стрілки на коричневих робочих штанях електрика завжди були гострими й чистими, а також кілька маленьких Джеррі, про яких у «Сойєр & Слоут» обов’язково згадували на Різдво. Джек тоді був дуже маленьким і асоціював ім’я Джеррі з вічним суперником кота Тома, тож він уявляв, що різнороб, місіс Джеррі і маленькі Джеррі жили в гігантській мишачій норі, до якої можна потрапити через арку в плінтусі.

Але хто вбив Джеррі Бледсоу? Його батько і Морґан Слоут, завжди такі милі до дітей Бледсоу різдвяної пори?

Джек ступив крок уперед, у темряву Західної Дороги, бажаючи зовсім забути про різнороба «Сойєр & Слоут» і шкодуючи, що він не заснув одразу ж, як заліз за диван. Понад усе він зараз хотів заснути — і хотів він цього значно більше, ніж тривожних думок про розмову, поховану шість років тому, яка знову прокинулася в ньому. Джек пообіцяв собі: щойно переконається, що принаймні на кілька миль відійшов від останнього будинку, знайде для себе місце поспати. Згодиться поле, навіть канава. Ноги більше не хотіли йти далі; здавалося, усі м’язи і навіть кістки подвоїли свою вагу.

Це було після одного з тих випадків, коли Джек пішов за батьком у певне закрите місце і з’ясував, що Філ Сойєр кудись зник. Пізніше батькові вдавалося втікати зі спальні, з їдальні, із конференц-зали «Сойєр & Слоут». Цього разу він здійснив свій таємничий трюк у гаражі біля будинку на Родео-Драйв.

Заховавшись, Джек сидів на невеличкому узвишші, яке найбільше з усього, що є в цій частині Беверлі-Гіллз, скидалося на пагорб, і побачив, як батько вийшов із будинку через головні двері, перетнув моріжок, шукаючи в кишенях ключі чи гроші, і зайшов у гараж з чорного входу. За мить білі ворота в правій стіні мали піднятися — але вони вперто лишалися непорушними. Тоді Джек збагнув, що татова машина там, де вона й була весь суботній ранок: припаркована біля дороги перед будинком. Машина Лілі поїхала — мати поклала до рота сигарету і заявила, що бажає податися на показ фільму «Мототрек» від режисера «Коханої Смерті», і краще б нікому не намагатися спинити її — тож гараж був порожнім. Кілька хвилин Джек чекав на те, що щось трапиться. Ні чорний хід, ні великі вхідні ворота не відчинилися. Тоді Джек ковзнув униз трав’янистим узвишшям, підійшов до гаража і зайшов усередину. Велике знайоме приміщення було порожнє. Патьоки темного мастила візерунками вкривали сіру бетонну підлогу. Інструменти висіли на сріблястих гаках, вбитих у стіни. Джек здивовано буркнув, гукнув: «Тату?», — і знову роззирнувся.

Цього разу він побачив цвіркуна, що стрибнув у затінок стіни, і на якусь мить Джек мало не повірив у те, що магія — реальна, що якийсь злий чаклун проходив повз і… цвіркун стрибнув на стіну і прослизнув у невидиму щілину. Ні, його батька не перетворили на цвіркуна. Звісно ж, ні. «Гей», — гукнув хлопчик — здається, до себе самого. Він пішов назад до чорного ходу і вийшов із гаража. Сонце осяяло соковиті весняні моріжки Родео-Драйв. Варто було когось покликати, але ж кого? Поліцію? Мій татко зайшов у гараж, я не зміг його там знайти і тепер злякався…

За дві години Філ Сойєр прийшов з боку Беверлі-Вілшир. Він ніс свій піджак через плече і послабив вузол краватки — Джекові здавалося, що він схожий на людину, що повертається з навколосвітньої подорожі. Джек зіскочив зі свого тривожного узвишшя й побіг до батька. «А ти добре бігаєш, — сказав батько, всміхаючись, коли Джек обхопив його за ноги. — А я думав, ти спиш, Джеку-Мандрівнику».

Коли вони вже підходили до доріжки, то почули телефонний дзвінок, і якийсь інстинкт — може, то був інстинкт триматися ближче до батька — змусив Джека молитися, аби телефон продзвенів уже з дюжину разів, і хто б там не телефонував, він повісить слухавку до того, як вони з татом підійдуть до вхідних дверей. Батько скуйовдив волосся на Джековій голові, поклав велику теплу руку йому на потилицю, а тоді відчинив двері й за п’ять довгих кроків дійшов до телефону. «Так, Морґане, — почув Джек батьків голос. — Що? Погані новини? Так, краще скажи мені». Далі — довга мить мовчанки, протягом якої Джекові вдалося розчути металево-деренчливий голос Морґана Слоута, що зміївся телефонними дротами: «О, Джеррі. Господи. Бідний Джеррі. Я зараз буду». Тоді батько глянув просто на Джека — не всміхнувся, не підморгнув, не зробив нічого — але чітко показав, що вони — одна команда. «Я приїду, Морґане. Доведеться взяти Джека, але він може зачекати в машині». М’язи хлопчика розслабилися, і він відчув таке полегшення, що навіть не запитав, чому йому доведеться сидіти в машині, хоча зазвичай він завжди питав про це.

Філ проїхав з Родео-Драйв до готелю Беверлі-Гіллз, повернув ліворуч на Сансет-бульвар і спрямував авто до офісної будівлі. Він не зронив ані слова.

Проскочивши крізь зустрічний транспортний потік, батько прослизнув на паркінг біля офісної споруди. На паркуванні вже стояли два поліційних авто, пожежна машина, маленький білий «мерседес» із відкидним верхом, старий заіржавілий «плімут» із двома дверима, що належав різноробу. Одразу біля входу дядько Морґан розмовляв із полісменом, який повільно-повільно хитав головою на знак співчуття. Права рука Морґана Слоута стискала плече стрункої молодої жінки, яка притислася обличчям до його грудей. Сукня на ній була завеликою. Місіс Джеррі, збагнув Джек, побачивши, що більшу частину її обличчя затуляє біла носова хустинка, якою вона витирала очі. У вестибюлі стояв пожежник у касці й дощовику і згрібав у безладну купу покручений метал і пластик, попіл і розбите скло. Філ сказав: «Просто посидь тут хвилину-дві, добре, Джекі?», — і кинувся до входу. Молода китаянка сиділа і розмовляла з поліціянтом на бетонній опорі на краю паркінгу. Перед нею лежав спотворений предмет, і Джеку знадобилася