Талiсман - Стівен Кінг
…думок і розрізнених благань. Істота гарчала і гатила руками об смітникові баки. Джек побачив, як ратиця здійнялася вгору, а тоді зі свистом пішла вниз і пробила в гофрованому металі бака зазубрену дірку завдовжки з ярд. Воно зіп’ялося на ноги, похитнулося і майже впало, а тоді посунуло на Джека, нахиливши покручену лускату пику до рівня грудей. Якимось чином крізь гавкітливе гарчання Джек зміг розібрати, що воно каже: «Тепер я не просто пошматую тебе, курчатко. Тепер я вб’ю тебе… потім».
Він це чув вухами. Чи голос лунав у голові?
Не має значення. Простір між цим світом і тим звузився з розмірів всесвіту до тонкої мембрани.
Елрой загарчав і пішов на Джека, незграбно хитаючись на задніх лапах. Його тіло набухало в дивних місцях, язик хитався в ікластій пащі. А ось і пустир за «Пивницею Апдайка в Оутлі». Так, нарешті він, засміченій і в бур’янах — іржаве ліжко на пружинах — тут, радіатор від «форда» 1957 року — там; похмурий, схожий на вигнуту кістку серп місяця над головою, що обертав кожен скляний уламок на мертве вирячене око. Усе це почалося не в Нью-Гемпширі, хіба ні? Так. Це почалося навіть не тоді, коли мати захворіла чи з’явився Лестер Паркер. Усе почалося, коли…
Джекі було шість. Коли всі жили в Каліфорнії і ніхто не жив деінде і Джекі було…
Він розв’язав наплічник.
Істота знову наблизилася. Вона мало не танцювала і раптом нагадала Джеку в мінливому місячному сяйві якогось мультяшного діснеєвського персонажа. Божевілля, але Джек зареготав. Істота загарчала і стрибнула на нього. Важкі кігті-ратиці промайнули лише в кількох дюймах від хлопчика, бо той відскочив у бур’ян зі сміттям. Елрой упав на ліжко, заплутався в його пружинах. Він ревів, розбризкував білі клапті піни, тягнув ногу, смикав, повертав, але вона добряче застрягла. Джек засунув руку в наплічник у пошуках пляшки. Там лежали шкарпетки, брудні труси, зім’яті, смердючі джинси. Джек намацав шийку пляшки і витягнув її.
Елрой пронизав повітря гнівним криком, нарешті виплутавшись із пружин.
Джек упав на брудну, попелясту, зарослу бур’янами землю, відкотився вбік, мізинцем та підмізинцем підчепив лямку рюкзака, тримаючи в правій руці пляшку. Великим та вказівним пальцями лівої руки він возився з кришкою; наплічник звисав і гойдався. Закривка відкрутилася.
«Він може піти за мною? — подумав він, безладно підносячи пляшку до губ, — Може, переходячи туди, я пробиваю діру в просторі? Чи може він пройти зі мною і добити мене на тому боці?»
Рот Джека наповнився гнилим виноградним смаком. Він вдавився, горлянка закрилася, усе пішло в іншому напрямку. Тепер огидний смак залив ще й ніс, і Джек видав низький гортанний стогін. Він чув, як кричить Елрой, але крик лунав здалеку, наче монстр був з одного боку тунелю в Оутлі, а Джек стрімко летів у інший. Його охопило відчуття падіння, і він подумав: «О Боже, а що, як там я здуру стрибнув з якоїсь гори чи кручі?»
Він тримався за наплічник і пляшку, у відчаї стискав повіки, чекаючи, що буде далі — Елрой чи не Елрой, Території чи забуття, — і думка, що гналася за ним усю ніч, повернулася, як закручена в танці конячка з каруселі — Срібна Леді або Елла Спід. Він впіймав її і помчав верхи крізь хмару жахливого запаху магічного соку; тримався за неї, очікуючи, що буде далі; відчував, як його одяг змінюється.
Шість, о так, коли нам усім було шість, і ніхто не був кимось іще, це було в Каліфорнії, татку, хто грає на саксофоні, це Декстер Гордон, чи це, чи це те, що має на увазі мама, коли каже, що ми живемо на лінії розлому, і куди, куди, татку, ти і дядько Морґан ходите, о татку, іноді він виглядає, наче, о наче, лінія розлому проходить у його голові, і землетрус відбувається за його очима, і ти в ньому помираєш, о татку!
Падав, крутився, перевертався в якомусь лімбі, посеред схожого на пурпурову хмару запаху, Джек Сойєр, Джон Бенджамін Сойєр, Джекі, Джекі
…було шість, коли все це почалося, і хто грав на саксі, татку? Хто дмухав у нього, коли Джекі було шість, коли Джекі…
Розділ одинадцятий
Смерть Джеррі Бледсоу
1
було шість… коли все насправді почалося, татку, коли заворушилися, загуркотіли механізми, які зрештою закинули його в Оутлі. Гучно лунала музика саксофона. Шість. Джеку було шість. Спершу вся його увага була прикута до іграшки, яку подарував тато, мініатюрної модельки лондонського таксі — іграшкова машинка була важкою, наче цеглинка, тож якщо її добре штовхнути, вона торохтіла через усю кімнату по гладенькій дерев’яній підлозі нового офісу. Пообіддя, перший клас по той бік серпня, охайна нова машинка, що їхала, наче танк по дерев’яній смузі за диваном, розслаблена насолода офісу з кондиціонером… і жодної роботи, жодних телефонних дзвінків, які не можуть зачекати до завтра. Джек запустив важке іграшкове таксі по смузі дерев’яної підлоги, але практично не чув гудіння міцних гумових шин через домінування саксофона. Чорна машинка врізалася в ніжку дивана, перевернулася на бік і зупинилася. Джек поповз за нею, а дядько Морґан умостився в одне з крісел з того боку дивана. Чоловіки повільно сьорбали напої; скоро вони поставлять склянки, вимкнуть програвач і підсилювач звуку, а тоді спустяться вниз, до своїх машин.
коли нам усім було шість і ніхто не був ніким іншим і було це в Каліфорнії
— Хто грає на саксі? — Джек почув запитання дядька Морґана, і, як у напівсні, щось потаємне і шепотливе в добре знайомому голосі заповзло Джекові у вухо. Він доторкнувся до даху іграшкового таксі — його пальці враз змерзли, ніби машинка була з криги, а не з англійської сталі.
— Це Декстер Ґордон[113], ось хто, — відповів батько звичним лінивим і привітним голосом. Тим часом Джек схопив рукою важке таксі.
— Хороший запис.
— «Тато грає на сурмі». Класний давній запис, правда ж?
— Треба буде пошукати його.
І тоді Джек подумав, що знає, чим спричинена дивність голосу дядька Морґана, — дядько Морґан насправді зовсім не любив джаз, він лише прикидався перед Джековим батьком. Усе дитинство Джек знав це про дядька Морґана і гадав, що тупо з татового боку не помічати цього. Дядько Морґан ніколи у світі не буде шукати запис під назвою «Тато грає на сурмі», він просто підлещувався до Філа Сойєра. Певно, тато не
