Талiсман - Стівен Кінг
Джек був переконаний в одному — час забиратися звідси. Не після завершення сьогоднішньої зміни, не завтра і не недільного ранку. Негайно.
Галас нібито почав ущухати. Жодних сирен не було, тож, можливо, нікого й не підстрелили… але похололий Джек пам’ятав, що робітник фабрики, який скидався на Рендольфа Скотта, досі був у чоловічій вбиральні.
Джек пішов до холодної, наповненої пивними ароматами комори, став навколішки перед барилами, помацав навколо в пошуках рюкзака. Знову з’явилася задушлива певність (пальці не знаходили нічого, окрім повітря та брудної цементної підлоги), що хтось із них — Смоукі або Лорі — бачив, як він ховає наплічник, і забрали його. Найкращий спосіб утримати тебе в Оутлі, дорогенький. Полегшення, майже таке саме задушливе, як і страх, коли пальці торкнулися нейлону. Джек натягнув рюкзак на спину і пожадливо глянув у бік вантажних воріт у дальньому краї комори. Йому дуже хотілося скористатися ними — він не бажав іти до пожежних дверей у кінці коридору. Вони були надто близько до чоловічого туалету. Але якщо він відчинить вантажні ворота, у барі спалахне червона лампочка. Навіть коли Смоукі зупинить бійку на підлозі, Лорі могла б побачити вогник і сказати йому про це.
Тож…
Джек пройшов до дверей, що вели в затильний коридор. Легенько прочинив їх і визирнув. Коридор був порожнім. Добре, просто чудово. Рендольф Скотт спорожнив міхур і, поки Джек діставав наплічник, повернувся туди, де щось коїлося. Чудово.
Ага, хіба що він досі міг бути там. Хочеш зустрітися з ним у коридорі, Джеку? Хочеш знову побачити, як жовтіють його очі? Почекай, поки не переконаєшся, що там нікого нема.
Але Джек не міг вчинити так. Бо Смоукі може помітити, що він не в пивниці, що він не допомагає Лорі та Ґлорії витирати столи та не стоїть біля бару, заповнюючи посудомийну машину. Він може повернутися сюди та завершити навчання Джека щодо його місця у великій системі речей. Отже…
Отже, що? Шуруй звідти.
Може, він там, чекає на тебе, Джекі… Може, він збирається вистрибнути, як дуже поганий чортик із табакерки…
Суджена або тигр[112]? Смоукі чи працівник фабрики? Вагання через агонію непевності тривало ще одну мить. Те, що чоловік із жовтими очима досі в туалеті, було ймовірністю; те, що Смоукі повернеться, було беззаперечним фактом.
Джек відчинив двері та ступив у вузький коридор. Наплічник на спині, здавалося, поважчав — красномовне свідчення його наміру втекти для будь-кого, хто його побачить. Джек рушив коридором: гротескне пересування навшпиньки попри гучну музику та ревіння натовпу. Серце калатало в грудях.
Мені було шість, Джекі було шість.
То й що? Чому це щоразу повертається?
Шість.
Коридор ніби видовжився. Це було, наче йти транспортером. Пожежні двері в дальньому кінці наближалися жахливо повільно. Піт заливав хлопчикові брови та верхню губу. Його погляд постійно тягнувся до дверей праворуч, із чорним силуетом пса на них. Під ним було написано «ПОЙНТЕРИ». У кінці коридору були двері. Червона фарба зблякла та облазила. Напис на них повідомляв: «ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛИШЕ В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ. ВМИКАЄТЬСЯ СИГНАЛІЗАЦІЯ!» Насправді, сигнальний дзвінок зламався ще два роки тому. Про це розповіла Лорі, коли Джек сумнівався, чи виносити крізь ті двері сміття.
Майже на місці. Саме навпроти «ПОЙНТЕРІВ».
Він там, я знаю… і якщо він вистрибне, я закричу… я… я…
Джек простягнув руку — вона дуже тремтіла — і торкнувся ручки пожежних дверей. На дотик вона була блаженно холодною. На якусь мить він справді повірив, що просто випурхне з «мухоловки» в ніч… вільним.
Аж раптом двері позад нього несподівано розчахнулися — двері до «СЕТТЕРІВ» — і чиясь рука вчепилася в його наплічник. Джек закричав, як загнана тварина, пронизливо та розпачливо, і кинувся до пожежних дверей, уже не переймаючись ані рюкзаком, ані магічним соком у ньому. Якби лямки обірвалися, він би просто помчав крізь засмічений, порослий бур’янами пустир за «Пивницею», не думаючи ні про що.
Але лямки з жорсткого нейлону не порвалися. Двері ледь-ледь прочинилися, демонструючи тонку темну смужку ночі, а тоді знову захряснулися. Джека затягнули в жіночий туалет. Повернули і відкинули назад. Якби він ударився спиною об стіну, то пляшка з магічним соком, безсумнівно, розбилася б у наплічнику, просочуючи одяг і старий добрий «Ренд Мак-Неллі» смородом гнилого винограду. Натомість Джек приклався попереком до єдиного в жіночому туалеті умивальника. Біль був нестерпним.
Працівник фабрики повільно прямував до нього, підтягуючи джинси руками, що вже почали звиватися і тоншати.
— Ти вже давно мав піти, пацан, — сказав він; голос ставав дедалі хрипкішим, схожим більше на гарчання тварини.
Джек почав зсуватися ліворуч, але не відводив погляду від обличчя чоловіка. Тепер очі видавалися майже прозорими, не просто жовтими, а наче підсвіченими зсередини… очі огидного гелловінського гарбуза.
— Але ти можеш вірити старому доброму Елрою, — промовило створіння-ковбой. Воно вищирилося, демонструючи рот, повний кривих зубів, деякі пощерблені, решта — гнилі пеньки. Джек заволав.
— О, ти можеш вірити Елрою, — сказало воно, і тепер слова заледве можна було відрізнити від псячого ричання. — Він не завдасть тобі надто великого болю. З тобою все буде гаразд. О, так! З тобою все буде… — воно продовжувало говорити, але Джек більше не міг розібрати ані слова — все перетворилося на суцільне ричання.
Нога Джека вдарила по високому смітнику біля дверей. Коли схожа на ковбоя істота простягнула до нього свої руки-ратиці, хлопчик схопив урну і кинув її в нападника. Вона потрапила Елрою в груди. Джек рвучко відчинив двері туалету і, вискочивши в коридор, кинувся ліворуч, до пожежних дверей. Він врізався в клямку, усвідомлюючи, що Елрой зараз саме позаду нього. Хитаючись, Джек вилетів у пітьму за «Пивницею Оутлі».
Праворуч від дверей стояли переповнені сміттєві баки. Джек машинально перевернув три з них і почув, як вони забрязкали і загриміли, а відразу після цього — люте волання Елроя, що спіткнувся об них.
Джек обернувся і встиг побачити, як істота впала. Якоїсь миті він навіть збагнув: «О, святий Боже, хвіст, воно має щось схоже на хвіст», — що створіння тепер майже повністю перетворилося на тварину. Химерні промені золотого сяйва іскрилися з очей, ніби то яскраве світло било крізь однакові замкові шпарини.
Джек позадкував від монстра, стягуючи зі спини наплічник. Задерев’янілими пальцями він намагався розплутати шнурівки. У голові ревла плутанина…
Джекі було шість, Боже допоможи мені, Спіді, Джекі було ШІСТЬ, Боже,
