Талiсман - Стівен Кінг

У цій маленькій промові було щось напружене й неприродне — в ній не лишалося і краплі тієї щирої усмішки, з якою вона сказала йому: «Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко». Джек звернув на це увагу, але почувався надто стомленим, щоб якось відреагувати.

— Добре, побачимо, — сказав він.

— Звісно, — погодилася Лорі, рухаючись до дверей. Вона послала йому повітряний поцілунок з брудної долоні. — Добраніч, Джеку.

— Добраніч.

Він уже почав знімати сорочку… а тоді відмовився від цієї ідеї та вирішив зняти лише кросівки. Комірчина була холодною, навіть крижаною. Джек сів на мішки та взявся розплутувати шнурівки; скинув один кросівок, потім другий. Він уже ладен був лягти на сувенір Лорі з Нью-Йоркської Всесвітньої виставки — та заснув би ще до того, як його голова торкнеться подушки, — коли в барі знову пролунав телефонний дзвінок, розриваючи тишу, вдираючись у неї — і нагадуючи Джекові про гнучке, брудно-сіре коріння, про батоги та двоголових поні.

Дзелень-дзелень-дзелень у тиші, у мертвій тиші.

Дзелень-дзелень-дзелень, значно пізніше від того, як дітлахи, що запитували про «Принца Альберта» в бляшанці, полягали спати. Дзелень-дзелень-дзелень: «Привіт, Джекі, це Морґан, і я відчув тебе в моєму лісі, ти, маленьке кмітливе лайно, я ВІДЧУВ тебе в моєму лісі, і як тобі взагалі спало на думку, що у своєму світі ти будеш у безпеці? Там теж мої ліси. Останній шанс, Джекі. Повертайся додому, або ми висилаємо війська. І в тебе не буде жодного шансу. У тебе не буде…»

Джек підвівся і побіг по підлозі комірчини в самих шкарпетках. Здавалося, все його тіло вкрив колючий холодний піт.

Він зі скрипом прочинив двері. Дзелень-дзелень-дзелень-дзелень.

А тоді нарешті:

— Алло, «Пивниця Оутлі». І краще б вам сказати щось хороше, — пролунав голос Смоукі. Пауза. — Алло? — Ще одна пауза. — Від’їбись!

Смоукі з грюкотом кинув слухавку, і Джек чув, як Апдайк пішов до сходів, що вели до маленької квартирки на другому поверсі, де вони з Лорі жили.

7

Джек недовірливо перевів погляд із зеленого бланку в лівій руці на маленький стосик банкнот — усі по одному долару — і дріб’язок у правій. То була одинадцята година наступного ранку. Ранок четверга, й Джек попросив заробітну плату.

— А це що? — запитав він, досі не готовий повірити власним очам.

— Ти можеш прочитати, — відповів Смоукі, — і можеш порахувати. Ти все ще не такий вправний, як мені хотілося б — принаймні досі, — але досить кмітливий.

Так Джек і сидів, тримаючи в одній руці зелений бланк, а в другій — гроші. Тупа злість пульсувала в його голові, мов вена. Зелений бланк називався «ГОСТЬОВИМ ЧЕКОМ». Місіс Банберрі в «Золотій ложці» використовувала такі самі папірці. Там було написано:

1 гмбргр $1,35

1 гмбргр $1,35

1 влк млк 0,55

1 імб ель 0,55

Податок 0,30

Внизу великими цифрами було зазначено суму — $4,10 — і обведено її. Джек заробив дев’ять доларів за роботу з четвертої по обіді до першої ночі. Смоукі вирахував майже половину заробітку — у правій руці хлопчик тримав чотири долари та дев’яносто центів.

Джек розлючено підвів очі — спершу на Лорі, яка дивилася кудись убік, немовби трохи заклопотана, а тоді на Смоукі, який спокійнісінько зиркнув на нього у відповідь.

— Це шахрайство, — делікатно сказав він.

— Джеку, це неправда. Глянь на ціни в меню…

— Я не про це кажу, і ви чудово знаєте, що я маю на увазі.

Лорі злегка відступила, ніби чекала, що Смоукі добряче відгамселить його… але Смоукі тільки дивився на Джека з жахливою терплячістю.

— Я ж навіть не брав з тебе за ліжко, правда ж?

— Ліжко! — заволав Джек, відчуваючи, як кров приливає йому до щік. — Надзвичайне ліжко! Порізані мішки на бетонній підлозі! Нічого собі ліжко! Я б подивився, як би ти спробував брати за нього гроші, брудний шахраю!

Лорі злякано скрикнула та зиркнула на Смоукі… але той лише сидів у кабінці навпроти Джека. Густий блакитний дим «Чірут» звивався між ними. Новий паперовий ковпак з’їхав наперед на вузькій голові Смоукі.

— Ми обговорювали можливість ночівлі, — зазначив Смоукі. — Ти запитував, чи найм на роботу передбачає це. Я сказав, що так. Про їжу ми нічого не говорили. Якби ми порушили це питання, то, може, щось би й вигоріло. А може, й ні. Важливо те, що ти не запитував про це, тож нарікай тепер тільки на себе.

Джека трусило, і він сів, злі сльози застигли в його очах. Він спробував був заговорити, та з горла долинув лише тихий здавлений стогін. Він буквально кипів від люті й не міг говорити.

— Звісно, якщо ти хочеш зараз обговорити знижки на їжу для працівників…

— Ідіть до біса! — вичавив нарешті Джек, підвівши вгору руку з чотирма доларами та жменькою дріб’язку. — Будете вчити іншого малька, що прийде сюди, як дбати про свої інтереси! Я йду від вас!

Він перейшов через залу в напрямку дверей і, попри злість, знав — не просто гадав, а точно знав, — що він не вийде на тротуар.

— Джеку.

Він доторкнувся до ручки дверей, думав уже схопити та повернути її — але той голос не терпів заперечень і повнився загрозою. Хлопчик опустив руку та повернувся, і злість покинула його. Раптом він відчув себе старим і зморшкуватим. Лорі пішла за барну стійку і підмітала та мугикала щось собі під ніс. Вочевидь, вона вирішила, що Смоукі не планував гамселити Джека кулаками, а оскільки решта не мала значення, то все було гаразд.

— Ти ж не хочеш лишити мене без підмоги на вихідні, коли тут будуть цілі натовпи.

— Я хочу піти звідси. Ви надурили мене.

— Ні, сер, — сказав Смоукі. — Я все пояснив. Якщо хтось і підмочив тобі репутацію, то тільки ти сам, Джеку. Тепер ми могли б обговорити твоє харчування: п’ятдесятивідсоткова знижка на їжу і, можливо, безкоштовна содова. Я ніколи не йшов на такі поступки юним помічникам, яких час від часу наймаю, але ці вихідні мають бути особливо людними через усіх тих приїжджих робітників, що прибули в округ збирати яблука. І ти мені сподобався, Джеку. Тому я і не віддухопелив тебе, коли ти підвищив на мене голос,