Талiсман - Стівен Кінг

Джек збагнув, що він поводився так само минулого разу, коли потрапив на Території, — тільки тоді він був надто збентеженим, щоб зрозуміти це; все відбувалося надто швидко і видавалося абсолютно дивним.

Фермер нахилився вперед. Він посміхнувся, демонструючи вкрай жахливі зуби.

— Хлопче, а ти дурбелик? — по-доброму спитав він.

— Ні, — з найщирішою своєю усмішкою відповів Джек, усвідомлюючи, що він сказав не «ні», а якесь слово з Територій, що означало «ні» — коли він перенісся, то змінилися і його мова, і спосіб мислення (спосіб сприйняття, так точніше) — у його словнику не було цього слова, але він знав, що воно означає, — так само як змінився одяг.

— Я не дурбелик, просто моя мама казала, аби я був уважним до людей, яких зустрічаю дорогою.

Тепер посміхнулася дружина фермера.

— Твоя мама діло каже. То ти йдеш на ярмарок?

— Так, — сказав Джек. — Саме так, я йду дорогою на захід.

— Тоді залазь, — сказав фермер Генрі. — День марнується нінащо. Я хочу продати, що маю, до заходу сонця. Кукурудза не вродила — остання в цьому сезоні. Взагалі пощастило, що зібрав дев’ятомісяця. Може, хто і купить.

— Дякую, — кивнув Джек, залазячи ззаду в довгий фургон. Тут лежало безліч кукурудзяних кияхів, зв’язаних грубою мотузкою і складених, як дрова. Якщо так виглядав бідний врожай, тоді Джекові важко було уявити, що в цих краях вважають за добрий врожай — він у житті не бачив таких великих кияхів. Поряд лежали дрібні купки кабачків, горлянок[117] і ще чогось схожого на гарбузи — тільки вони були червоними, а не помаранчевими. Джек ніколи їх не куштував, але був певен, що смак у них чудовий. Шлунок енергійно забурчав. Поки вони їхали, Джек уповні збагнув, що таке голод — не випадковий знайомий, легка важкість у животі, яку можна втамувати кількома печивами та склянкою молока, присмаченою «Несквіком», а близький друг, який іноді відходить на певну відстань, але рідко зникає взагалі.

Джек сидів спиною до візника. Його взуті в сандалі ноги вільно гойдалися, майже торкаючись добре второваного багна на Західній Дорозі. Цього ранку тут було багато возів, усі вони, як припускав Джек, прямували на ярмарок. Час від часу Генрі голосно вітався зі знайомими.

Джек досі міркував, якими ті гарбузи кольору яблука можуть бути на смак — і де йому взагалі взяти щось поїсти, — коли маленькі ручки схопили його і так сильно смикнули, що на очах виступили сльози.

Хлопчик обернувся і побачив трирічного малого, що стояв босим позад нього — усмішка від вуха до вуха і жмутки Джекового волосся в руках.

— Джейсоне! — скрикнула мати, однак вельми поблажливо (Бачили, як він вирвав волосся? Мій малюк, ну хіба не богатир!) — Джейсоне, так не можна!

Джейсон безсоромно всміхався. Ця велика, дурна, сонячна усмішка була такою ж солодкою, як і запах сіна, у якому спав Джек минулої ночі. Він не міг не всміхнутися у відповідь… а оскільки його усмішка була позбавлена будь-якої вигоди, Джек збагнув, що завоював дружбу дружини Генрі.

— Сясь, — бовкнув Джейсон, хитаючись уперед-назад зі спокоєм бувалого моряка. Він досі всміхався Джеку.

— Га?

— Ага.

— Джейсоне, я тебе не розумію.

— Сясь-га.

— Я не…

Тоді Джейсон, доволі великий як на свої три роки, гигочучи, плюхнувся Джекові на коліна.

«Сясь-на, звісно, я зрозумів», — подумав Джек, відчуваючи, як тупий біль у яйцях розтікається низом живота.

— Джейсоне, поганцю! — покликала мати тим самим поблажливим, «який він гарнюній», тоном… і Джейсон, що чітко знав, хто головний у курнику, знову вищирився — тупувато, мило, чарівно.

Джек збагнув, що Джейсон мокрий. Дуже, надзвичайно, невимовно мокрий.

Ласкаво просимо назад на Території, Джекчику.

Він сидів із дитиною на руках, відчував, як тепла волога повільно просочується крізь одяг. І Джек засміявся, повернувши обличчя до синього-синього неба.

3

Через кілка хвилин дружина Генрі пролізла туди, де сидів Джек із дитиною, і забрала в нього Джейсона.

— Ах, ти ж, мокре поганча, — буркнула вона, незмінно поблажливо.

«Правда ж, мій Джейсон добряче обмочився!» — подумав Джек і засміявся. Джейсон і собі загиготів, а тоді до них приєдналася і місіс Генрі.

Перевдягаючи малого, вона поставила Джекові кілька запитань — він їх часто чув у власному світі. Але тут він мав бути обережнішим. Він чужинець, і скрізь могли чаїтися приховані пастки. Він чув, як батько казав Морґану: «…Справжній Чужинець, якщо ти розумієш, про що я».

Джек відчував, що чоловік слухав їх дуже уважно. Він відповідав на поставлені запитання уважною варіацією Історії — не тієї, яку він розповідав, коли наймався на роботу, а тієї, яку слухали допитливі водії, коли підбирали його на дорозі.

Хлопчик сказав, що родом із Селища Різномайстрів — мати Джейсона щось десь чула про це місце, але не більше того. Він що, дійсно зайшов так далеко, питала вона? Джек відповів, що так. А куди він прямує? Він сказав їй (та мовчазному Генрі з нашорошеними вухами), що верстає дорогу до села Каліфорнія. Про нього жінка взагалі не чула, навіть у історійках випадкових мандрівних торговців воно не згадувалося. Джек насправді не здивувався, але його порадувало, що ніхто з них не скрикнув: «Каліфорнія? Та хто взагалі коли-небудь чув про село Каліфорнія? Хлопче, кому ти забиваєш памороки?» На Територіях було вдосталь невідомих місць (як просторів, так і сіл), про які люди, що жили на своїй маленькій землі, ніколи й не чули. Ніяких телефонних стовпів. Ніякої електрики. Ніяких фільмів. Ніякого кабельного телебачення, щоб розказати, які чудові речі є в Малібу чи Сарасоті. Ніякої місцевої версії «Ма Белл»[118], яка рекламувала б, що тепер дзвінки після п’ятої вечора до Зовнішніх Форпостів коштують лише $5,83, плюс податки. (На Святвечір перед Божим Забиттям тариф може підвищуватись.) «Вони живуть серед таємниць, — подумав він. — Коли ти живеш серед таємниць, то не ставиш запитань про село тільки тому, що ніколи не чув про нього. Каліфорнія звучить не більш дико, ніж місце з назвою Селище Різномайстрів».

Тож вони і не ставили додаткових запитань. Джек розповів, що його батько помер минулого року, а мама сильно захворіла.