Талiсман - Стівен Кінг
— Важкі тепер часи, — сказала місіс Генрі, міцніше притискаючи до себе перевдягненого Генрі.
— Різномайстря ж неподалік від літнього палацу? Так, хлопче? — Генрі вперше заговорив відтоді, як запросив Джека до фургона.
— Так, — відповів Джек. — Доволі близько. Я мав на увазі…
— Ти не казав, від чого помер твій батько.
Тепер фермер повернув голову. Погляд був пильним і звинувачувальним, колишня приязність зникла; вона в його очах згасла, наче вогник свічки, який задмухнув вітер. Так, тут були таємні пастки.
— Він хворів? — перепитала місіс Генрі. — Стільки тепер хвороб… Віспа, чума. Важкі часи.
Якоїсь божевільної миті Джек думав, що скаже: «Ні, він не хворів, місіс Генрі. Мій татко отримав потужний вольтів заряд. Розумієте, якось у суботу він пішов виконати якусь роботу і залишив місіс Джеррі і всіх маленьких Джеррі — серед них був і я — вдома. Ми тоді жили в дірі під плінтусом, і ніхто не жив деінде, розумієте. І знаєте що? Він засунув викрутку в плетиво дротів, і місіс Фінні, вона працювала в домі Річарда Слоута, чула, як дядько Морґан розмовляв по телефону, і він сказав, що електрика вийшла, вийшла абсолютно вся і підсмажила його. Так підсмажила, що окуляри потекли по всьому його носі. От тільки ви про окуляри нічого не знаєте, бо їх тут у вас немає. Немає окулярів… Немає електрики… немає “Міднайт Блю”… немає літаків… Місіс Генрі, не закінчуйте, як місіс Джеррі. Не…»
— Байдуже, хворів він чи ні, — сказав фермер з бакенбардами. — Він втручався в політику?
Джек поглянув на нього. Його рот ворушився, але з вуст не злітало ні звуку. Він не знав, що сказати. Надто багато пасток.
Генрі кивнув, наче отримав відповідь.
— Хлопче, злазь. Ярмарок якраз за наступним поворотом. Гадаю, ти зможеш туди дійти, так?
— Так, — відповів Джек. — Гадаю, зможу.
Місіс Генрі дивилася спантеличено… але тепер вона тримала Джейсона подалі від Джека, немовби той був заразним.
Фермер, що досі дивився на Джека через плече, злегка похмуро всміхнувся.
— Вибачай. Ти, здається, гарний хлопець, але ми люди прості; усе, що відбувається далеко біля моря, — то справи великих лордів. Може, королева помре, а може, ні… але, звісно ж, одного дня це станеться. Рано чи пізно Господь забиває всі свої цвяхи. А коли прості люди лізуть у справи великих, вони отримують з лишком.
— Мій батько…
— Я не хочу нічого знати про твого батька, — різко гаркнув Генрі. Його дружина відповзла від Джека, усе ще тримаючи Джейсона біля грудей. — Гарним він був чоловіком чи поганим — я не знаю і не хочу знати. Я знаю тільки, що він мертвий; не думаю, що ти збрехав про це. А ще знаю, що його син спить просто неба і, очевидно, на втіках. І говорить син так, наче не з цих місць. Так що злазь. Сам бачиш, у мене є свій син.
Джек зістрибнув з фургона, засмутившись через страх на обличчі юної жінки — страх, який викликав він. Фермер мав рацію — маленьким людям нема чого лізти у справи великих. Якщо вони тільки мають голову на плечах.
Розділ тринадцятий
Люди в небі
1
Для Джека було шоком з’ясувати, що гроші, зароблені такою тяжкою працею, буквально перетворилися на палички — вони скидалися на іграшкові змійки, витесані невправним майстром. Сум’яття тривало хвильку, не більше, а тоді хлопчик сумно посміявся сам над собою. Звісно, палички і були грошима. Коли він прибув сюди, змінилося все. Срібний долар — на монетку з грифоном, сорочка — на камзол, англійська — на говірку Територій, а старі добрі американські гроші — ну так, на сучкуваті патички. Коли Джек перенісся, у нього було всього двадцять два долари, і, як він гадав, тепер у нього була приблизно така сама сума в територіальному еквіваленті, хоча на одному патичку він нарахував чотирнадцять ланок, а на іншому — понад двадцять.
Та основною проблемою були не гроші, а ціни: Джек і гадки не мав, що тут дешево, а що — дорого, і, прогулюючись ринком, відчував себе учасником телевікторини «Нова правильна ціна»[119]. От тільки якщо він наскочить на слизьке тут, то втішного призу не буде і Боб Баркер[120] не поплескає його по спині. Якщо він тут помилиться, вони можуть… ну, гаразд, він не знав напевне, що вони можуть зробити. Вигнати — це точно. Поранити, побити? Можливо. Вбити? Імовірно, все ж таки ні, але ні в чому не можна бути абсолютно певним. Це маленькі люди. Зовсім далекі від політики. А він — чужинець.
Джек повільно пройшов з одного краю галасливого і велелюдного ярмарку в інший, борючись з однією проблемою. Цією проблемою виявився живіт — Джек був смертельно голодним. Він побачив Генрі, який домовлявся з чоловіком, що продавав кіз. Місіс Генрі стояла біля нього, але трішки позаду, даючи чоловікам можливість торгуватися. Жінка стояла до Джека спиною, колишучи дитину на руках — Джейсона, одного з малих Генрі, подумав Джек — і Джейсон побачив його. Малюк помахав Джекові пухлявою ручкою, і Джек швидко відвернувся, намагаючись лишити між собою і сімейством Генрі якомога більше людей.
Здавалося, всюди пахло смаженим м’ясом. Джек бачив продавців, які повільно перевертали на розпеченому вугіллі шматки яловичини — маленькі і великі; бачив підмайстрів, що клали великі шматки чогось схожого на свинину на великі шматки домашнього хліба й несли їх покупцям. Вони скидалися на учасників аукціону. Більшістю покупців були фермери на кшталт Генрі, і виявилося, що їжу вони замовляють так само, як робляться ставки на аукціоні, — вони просто владно підводять руку, розчепіривши пальці. Джек зблизька спостерігав за кількома такими угодами, і щоразу бачив, що предметом обміну слугували сучкуваті патички… але скількох ланок вистачить? — цікавився він. Та це не мало значення. Він мав попоїсти, і байдуже, чи викриє він себе як чужинця під час купівлі, чи ні.
Він пройшов повз шоу мімів, ледь кинувши погляд у їхній
