Талiсман - Стівен Кінг
І тут він збагнув, що був частиною Територій уже тривалий час. Дивна річ спала йому на думку, коли він легко мандрував Західною Дорогою, і вона лунала в його голові наполовину англійською, наполовину мовою Територій, якою б вона не була: «Коли мені сниться сон, то я ДІЗНАЮСЯ, що це справді сон, тільки коли прокидаюся. А якщо мені сниться сон і водночас я прокидаюся — коли дзеленчить будильник чи щось таке, — то відчуваю себе надзвичайно здивованим. Насамперед, саме пробудження видається сном. І я зовсім не чужинець тут, коли ще глибше занурююся в сон… Якось так? Не зовсім, але вже близько. Закладаюся, мій тато часто поринав у глибокі сни. І закладаюся, що дядько Морґан — ніколи».
Він вирішив, що прикладеться до пляшки Спіді і перенесеться назад, щойно побачить щось, що може бути небезпечним… або просто страшним. А якщо ні, то буде йти весь день, перш ніж знову повернеться до Нью-Йорка. Йому б навіть хотілося переночувати на Територіях, якби він мав щось іще поїсти, крім яблука. Але іншої їжі не було, і вздовж широкої порожньої ґрунтової Західної Дороги не траплялося ні «Сім-одинадцять», ні «Стій і зайди»[125].
Старі дерева, що оточували перехрестя і ярмаркове містечко, поступилися місцем відкритому простору, встеленому травою, варто було Джекові проминути останнє маленьке поселення. Йому починало здаватися, що він рухається нескінченною греблею, прокладеною посеред безмежного океану. Самотньо він мандрував Західною Дорогою під ясним, сонячним, але прохолодним небом («Тепер кінець вересня, звісно, вже прохолодно», — подумав Джек, от тільки на думку йому спало не слово «вересень», а територіальний термін, що найкраще перекладався, як «дев’ятомісяць»). Не траплялося йому ні пішоходів, ні фургонів, наповнених чи порожніх. Рівномірно дмухав вітер, пронизуючи зелений океан тихим зітханням, що було водночас самотнім і осіннім. А попереду нього травами прокотилися великі брижі.
Якби в нього запитали: «Як ти почуваєшся, Джеку?», — хлопчик відповів би: «Досить добре, дякую. Бадьоро». «Бадьоро». Саме це слово спало йому на думку, коли він мандрував крізь порожні луки; а слово «захват» асоціювалося в нього з однойменним поп-хітом рок-гурту «Блонді»[126]. І Джек дуже здивувався б, якби йому сказали, що він кілька разів пустив сльозу, милуючись величними брижами, що гнались одна за одною аж до небокраю. Він хмелів від краєвиду, що відкривався дуже небагатьом його ровесникам в Америці: безкраї обшири безлюдних земель простягалися під небесною блакиттю у надзвичайній довжині, ширині і, так би мовити, навіть у глибині. То було небо, склепіння якого не забруднив жоден інверсійний слід реактивних літаків; брудні стьожки диму не вистилали його нижні шари.
Джек переживав неймовірне поєднання різнобарвних відчуттів — бачив, чув і відчував те, що було зовсім новим для нього, тоді як інші сенсорні враження, до яких він уже звик, зникли. Багато в чому Джек був винятково кмітливим хлопцем — вихований у Лос-Анджелесі в родині, у якій батько працював агентом, а мати — кіноактрисою, він зовсім не був наївним, що ні трохи не дивно — але все ж лишався просто дитиною, кмітливою чи ні, і це була, поза сумнівом, перевага… принаймні в такій ситуації. Від самотньої подорожі через трав’янисті простори у дорослого виникло б сенсорне перевантаження або навіть невблаганне божевілля та галюцинації. Дорослий намацав би пляшку Спіді — і пальці його трусилися б так, що йому ніяк не вдавалося б схопити її — уже за годину на захід від ярмарку, а може, й раніше. Тож коли він починав плакати від абсолютного екстазу, то справді не знав про свої сльози (хіба що на мить затуманювався погляд, але Джек списував це на піт) і думав тільки про одне: «Боже, як мені добре… Мені б мало бути страшно без жодної живої душі навколо, але страху нема».
Ось так Джек крокував сам собою Західною Дорогою, сприймаючи свій захват просто як приємне, радісне відчуття, дароване подорожжю, а тінь за ним поступово видовжувалася. Хлопчику не спадало на думку, що левова частка його радості пояснювалася тим фактом, що менш ніж за дванадцять годин до того він був в’язнем у «Пивниці Апдайка в Оутлі» (налиті кров’ю мозолі, залишені останнім барилом, що приземлилося на пальці, були ще свіжими); що менш ніж за дванадцять годин до того він утік — ледве втік! — від убивчої потвори, що, на Джекову думку, була козлом-перевертнем; уперше в житті він ішов широкою, відкритою дорогою, на якій не було зовсім нікого, окрім нього; не траплялися ні реклама «Кока-Коли», ні білборд «Будвайзера» із всесвітньо відомими клейдесдалями[127]; не було всюдисущих дротів, що простягалися вздовж дороги або перетиналися над нею, як це бувало все життя з кожною дорогою, якою Джек Сойєр подорожував. Не було навіть далекого ревіння літаків — ані гуркоту «747»-х, що заходили на посадку в Міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса, ані «F-111»-х, що стартували з Портсмутської воєнно-морської бази, а тоді на шляху до Атлантики батожили небо над «Альгамброю», наче Озмондів нагай. Тишу на дорозі порушували тільки Джекові кроки та чисте свистіння його власного дихання.
«Боже, як мені добре!» — подумав Джек, неуважно витираючи очі. Шлях для нього був «бадьорим».
6
І ось тепер перед ним постала ця вежа. Джек дивився на неї та дивувався.
«Господи, я нізащо у світі не піднявся б на ту штуку», — подумав він. Він обгриз яблуко до серцевини і, не замислюючись, що робить — ба, навіть не відриваючи погляду від вежі, — хлопчик вирив пальцями діру у твердій, пружній землі й закопав там недогризок.
Здавалося, вежу зроблено з обшивної дошки, і, на думку Джека, її висота сягала щонайменше п’ятисот футів[128]. То була велика порожниста будівля квадратної форми, по периметру якої здіймалися вгору дощані «ікси». На вершині розташовувалася платформа, і, примружившись, Джек розгледів гурт чоловіків, що проходжали нею.
Коли Джек сидів край дороги, охопивши руками коліна і притиснувши їх до грудей, м’який подув вітру штовхнув його в спину. Знову побігли до вежі трав’янисті брижі. Джек уявив, наскільки сильно хитається та тендітна споруда, і йому звело живіт від страху.
«НІКОЛИ б не піднявся туди, — подумав він. — Навіть за мільйон
