Талiсман - Стівен Кінг

І тоді трапилося те, чого Джек боявся від самого початку, щойно побачив на вежі людей: один чоловік упав.

Джек скочив на ноги. У нього був збентежений, вражений вираз обличчя людини, присутньої під час невдалого виконання небезпечного трюку: акробат неправильно падає — і лежить розпластаним місивом; повітряна гімнастка не впіймала снаряд — і з глухим стукотом відскакує від сітки; людська піраміда несподівано падає — і тіла звалюються в купу.

От тобі й на, от лайно, от…

Враз Джекові очі розширилися. На мить його нижня щелепа відвисла ще нижче і тепер майже торкалася ключиці — а тоді повернулася назад, і рот хлопчика розтягнувся у враженій, недовірливій посмішці. Чоловік не впав з вежі, його навіть не здуло звідти. Обабіч платформи були язикоподібні виступи, схожі на трампліни для стрибків у воду, і чоловік просто дійшов до краю одного з виступів і стрибнув. На півдорозі до землі щось почало розгортатися — парашут, подумав Джек, — але йому нізащо не стане часу розкритися повністю.

От тільки це був не парашут. Крила.

Падіння сповільнилося, а тоді й зовсім зупинилося, коли крилатий чоловік був за п’ятдесят футів від трав’яних просторів. Потім напрямок його руху кардинально змінився. Тепер чоловік летів угору й далі — крила здіймалися так високо, що мало не торкалися одне одного (наче чубчики на головах того папуги, що виступав у стилі Генні Янґмена[129]), а тоді з силою опускалися, ніби руки плавця на фінішній прямій.

«Овва! — подумав Джек, виявляючи своє абсолютне захоплення і здивування найбанальнішим з усіх відомих вигуків. Він перекривав абсолютно все — утілював собою найвищу точку захвату. — Овва, тільки поглянь, овва!»

Тепер з трампліна на верхівці вежі стрибав другий чоловік; третій; четвертий. Менш ніж за п’ять хвилин у повітрі побувало з п’ятдесят людей, що діяли за складною, але впорядкованою схемою: стрибнути з вежі, описати вісімку, знову до вежі — і вниз з іншого боку, ще одна вісімка, назад до вежі, приземлитися на платформу, повторити все спочатку.

Вони кружляли, танцювали й перетиналися в повітрі. Джек захоплено засміявся. Їхній виступ був трохи схожим на водяний балет у старомодних фільмах Естер Вільямс[130]. Плавчині — найчастіше, звісно ж, сама Естер Вільямс — завжди виконували все так, ніби плавати, як вони, — легко, ніби ти сам можеш пірнати і кружляти, ніби ви з друзями завиграшки можете пірнути з різних боків у синхронному танці, створюючи своєрідний людський фонтан.

Ось у цьому й полягала різниця. Політ чоловіків біля вежі зовсім не виглядав легким; було видно, що вони витрачають надзвичайно багато енергії, щоб утриматися в повітрі, і враз Джек із абсолютною певністю збагнув, що це ще й боляче, як під час гімнастичних вправ на уроках фізкультури — підйомів ніг чи качання пресу. «Без болю успіху нема!» — волав тренер, якщо хтось наважувався поскаржитися.

Тепер йому спав на думку інший спогад: якось мама взяла його із собою до подруги Мірни, яка була справжньою балериною. У цей час Мірна тренувалася на верхньому поверсі танцювальної студії на бульварі Вілшир. Вона входила до балетної трупи, і Джек часто бачив, як вона виступала з іншими танцюристами — матір часто примушувала Джека ходити з нею в театр, і найчастіше там було нудно, як у церкві чи під час перегляду «Ранкового Семестру»[131]. Але Джек ніколи не бачив, як Мірна тренується… ніколи не бачив її так близько. Його вразив і навіть трохи налякав контраст між балетним виступом на сцені, де всі, здавалося, без зусиль ковзають та літають на кінчиках пуантів, і тренуванням з відстані п’яти футів[132], коли яскраве сонячне світло лилося в залу через вікна на всю стіну і не було музики — тільки хореограф ритмічно плескав у долоні й суворо лаяв за огріхи. Жодної похвали, тільки критика. Піт стікав їхніми обличчями, сочився крізь леотарди[133]. Зала, якою б просторою і великою вона не була, тхнула потом. Вологі м’язи тремтіли й вібрували на межі виснаження. Жорсткі сухожилля натягувалися, як ізольований дріт. Пульсуючі вени виступали на лобі та шиї. Крім плескання і злих, образливих вигуків хореографа, у залі вчувалися лише шурх-шурх пуантів об підлогу і важке, хапливе дихання танцюристів. Раптом Джек збагнув, що ці танцюристи не просто заробляли собі на життя: вони самі себе вбивали. Найчіткіше йому запам’яталися вирази їхніх облич — зосереджене виснаження, біль… та крізь цей біль, принаймні за його межею, прозирала радість. Радість відчувалася безпомильно, і Джека це налякало своєю незрозумілістю. Як людина, байдуже, він чи вона, могла радіти, завдаючи собі постійного, невпинного, пекельного болю?

Тут він також бачив біль, думалося йому. Чи справді це були крилаті люди, як птахолюди в старих коміксах «Флеш Ґордон», чи їхні крила були як у Дедала та Ікара і одягалися на спину? Джек зрозумів, що це не має значення… принаймні для нього.

Радість.

Вони живуть у невіданні. Ці люди живуть у невіданні. У польоті їх підтримує радість.

Ось що має значення. У польоті їх підтримує радість, і байдуже, чи ті крила виросли в них на спинах, чи якимось чином чіплялися затискачами та застібками. Бо до того, що він бачив тепер, хай навіть із далекої відстані, докладалося стільки ж зусиль, як і до тренувань на горищі на бульварі Вілшир того дня. Усе це нерозважливе витрачання енергії — заради однієї неймовірної миті, коли закони природи втратять свою силу. Жахливо те, як багато зусиль потрібно, щоб перемогти природу, і як мало ця перемога триває. Жахливо й прекрасно водночас, що ці люди все одно йшли на таке.

«І все це тільки гра», — подумав він і раптом збагнув, що так воно і є. Гра, а може, ще й не зовсім — тільки репетиція перед грою, як тоді, на горищі на бульварі Вілшир весь той піт і виснаження були тільки тренуванням. Репетиція перед шоу, яке потурбуються відвідати зовсім трохи людей і яке, вочевидь, невдовзі закриють.

«Радість», — подумав він знову, виструнчившись і повернувши обличчя вгору, щоб милуватися далекими крилатими людьми. Вітер відкидав волосся з його чола. Безтурботний час його невинності добігав кінця (і навіть сам Джек знехотя визнавав, що відчуває наближення цього кінця — жоден хлопчик не може довго йти дорогою, переживати багато негараздів, на кшталт того, що було в Оутлі, і сподіватися, що він лишиться таким самим безневинним), але тієї миті, коли він стояв і