Крок за горизонт - Анна Ліє Кейн
Обговорення виявилося коротким і більше призначалося для Олівії, адже я з Лоренсом все обміркував ще вчора, пояснивши, що про замах “дізнав із перевіреного джерела”. Тепер "джерело" з цікавістю вивчав поглядом Рунольв, не забуваючи глузливо коситися на мене. Після затвердження плану, Лоренс вирішив поговорити з Лів про навчання, а мене убік відтяг радник.
- То це через неї ти сам не свій останні дні? - друг щосили намагався зігнати з губ задоволену посмішку, але сьогодні міміка його не слухалася.
- Можливо, - я не бачив сенсу брехати.
- Згоден, - кивнув Рунольв, глянувши за спину. - Духи вирішили над тобою змилуватися і замінити дружину на нормальну. Ми маємо швидше придумати спосіб залишити її тут назавжди.
- Вона не хоче цього, - зітхнув, спостерігаючи за тим, як захоплено дивиться на вчителя Олівія.
- Просто боїться, - скривився Рунольв. - Чужий світ, чужі звичаї, і вона одна. Я розумію. Саме тому і пропоную зробити це якось ненав'язливо, дозволити їй звикнути до світу, відчути себе тут, як удома. Доведеться перенести наші засідання на інший час і якось приховувати ваші зустрічі від Карла… може, відішлемо його кудись? Зараз набагато важливіше вмовити Олівію зайняти місце Альви.
- Розумію. Але тиснути я не хочу, та й… - я схилив голову набік, знову побачивши замість Олівії Альву. Саме божевільна королева зараз говорила з Лоренсом, саме її брівки хмурилися, і на її стрункому стані чудово сиділа сукня. Лише я бачив за цією оболонкою справжню Олівію. - Чи захоче вона все життя прожити у чужому тілі?
- Тіло Альви не такий вже й поганий варіант, - обурився Рунольв. - Не хочу нікого образити, але вона навряд чи зможе знайти собі кращий варіант.
– Гаразд, – кивнув, завершуючи обговорення на сьогодні: – Зараз не час, повернімося до цього питання пізніше.
Я попрямував до Олівії. Вона чемно попрощалася з моїми довіреними та вклала руку в мою долоню.
- У нас ще є час, - сказав, глянувши на годинник. - До речі, минулого разу, коли я прокинувся, смартфон показував сім годин ранку.
- А пішов пів на другу, - насупилась Олівія. - Шість з половиною годин. Я прокинулася о сьомій тридцять.
- Сподіватимемося, що ти хоча б не прокинешся в момент замаху, - іронічно хмикнув. - Зробимо коло через парк? Хочу погуляти з тобою.
- Звичайно, я не можу відмовити вам, Ваша Величність, - кокетливо посміхнулася Олівія, але раптом нашу ідилію перервав кольоровий курник. Фрейліни королеви вискочили з-за рогу так злагоджено, ніби цілий день репетирували цей момент. Прикрилися віялками, вклонилися і почали щебетати:
- Ваша Величність! Ми вас всюди шукали! Ми можемо скласти вам компанію? До палацу приїхав відомий модельєр та ми…
- Ви мені набридли! Сьогодні не хочу вас бачити! Геть! - верескнула дружина так, що я ледь не шарахнувся убік, побоюючись отримати статуеткою в лоб, але встояв, а ось фрейліни виявилися менш підготовленими. Вони пискнули, схопили спідниці та кинулися тікати.
- Я не перегнула? - тихо спитала Олівія, дивлячись услід дамам.
- Те, що треба, - посміхнувся одними губами. - У тебе добре виходить. Навіть мене пройняло. Ти ніколи не хотіла бути актрисою?
- Ні, - заперечливо хитнула головою моя супутниця, ніжно погладивши пальчиками тильний бік моєї долоні. Від цього безневинного торкання моє тіло мимоволі напружилося, і довелося докласти зусиль, щоб не збитися з кроку. Олівія продовжувала: - Колись я хотіла бути художницею.
- Мій портрет, - згадавши нашу розмову в ліфті, схилив голову. - Пам'ятаю. У тебе справді талант. Дуже гарно вийшло.
- Це ти гарний, а я просто для себе іноді малюю, - відмахнулась дівчина. - Мрія так і залишилася мрією. Реальність змусила йти заробляти гроші, а не розмінюватися на творчість, яка не оплачується.
- Тут ти могла б творити, - сказав, почуваючи себе спокусником-невдахою. Олівія нічого не відповіла, лише задумливо дивилася перед собою. Тоді вирішив змінити тему: - Віві теж доведеться попередити, що тіло займаєш ти.
- Покоївку? - здивувалася Олівія.
- Вона наша інформаторка...
Коротко розповів історію Віві, і Олівія відразу погодилася. Ми вийшли до саду. Сонце переливалося у волоссі королеви, а вона смішно примружила очі та закліпала. Я спостерігав за нею, уявляючи поруч справжню Олівію, і розумів, що Рунольв правий. Вона потрібна не тільки Веліанорі. Вона потрібна мені.
Раптом обличчя Альви змінилося. Я здивовано вдивився в ідеальні риси обличчя, запідозривши недобре. Аби тільки Олівія не прокинулася випадково…
Але причина зміни настрою Олівії зненацька подала голос:
- Ваша Величність.
Смарагдові очі жінки запитливо й невдоволено глянули на мене, а я захотів одночасно вилаятися і розреготатися.
- Доброго дня, Лагерто, - стримано обернувся до магині. - Щось трапилося?
- Поки що ні, але... - дівчина перевела багатозначний погляд на Альву, та гордо підняла підборіддя і викарбувала:
- Ось коли станеться, тоді й приходь, - і спробувала потягнути мене далі. Я ледве зміг зберегти спокійний вираз обличчя, і все ж залишився на місці, навпаки пригорнувши дружину до себе. Лагерті варто було б знати хто перед нею, але їй я не міг довіряти так само як старим друзям. Навіть Віві була мені ближче за норовливу магиню. Тому я обмежився сухим:
- Якщо справа не термінова, то зайди до мене ближче до заходу сонця, і ми все обговоримо. Зараз я обіцяв дружині прогулянку.
Після цього під збентеженим поглядом Лагерти ми рушили далі. Олівія дивно мовчала. Лише коли ми відійшли трохи далі, вона обурено подивилася на мене.
- Ти попросив її зайти до заходу сонця? А це не схоже на якийсь натяк? Ніби вирішив дочекатися, коли я піду і…
Довелося закрити дівчині рот. Обхопив її руками за талію, притягуючи до себе. Олівія швидко розслабилася і відповіла на поцілунок, запускаючи пальці у моє волосся. Але довго тривати це не могло, тому я через силу розірвав наш контакт і притиснувся щокою до її скроні. У вухах шуміла гаряча кров, поки я шепотів:
