Книга імен - Джил Грегорі

— Стейс! Із тобою все гаразд? Чи...

І тут у нього обірвалося серце.

лізабет Вейкфілд підвелася з пишного ліжка й із задоволенням оглянула наймане помешкання в Блумсбері.

Велетенське ліжко з вишневого дерева, про яке вона мріяла з дитинства, виглядало так розкішно, як шоколадно-ромовий торт у вітрині цукерні. Воно було зовсім не схоже на прісну, цнотливу спальню в неї вдома.

Її коханий приходив у захват від кожної візерунчастої наволочки, яку вона купувала, від кожного комплекту дорогих єгипетських простирадл, навіть від кремово-золотавої пухової ковдри-дюве, і казав, що ложе, на якому вони кохаються, майже таке ж гарне, як і вона сама.

Елізабет знала, що вона негарна. Підборіддя надто гостре, темне волосся — якесь неживе, і єдиними її принадами були довгі витончені пальці й темно-карі очі. Але він вважав її гарною, і тут, в оцій кімнаті, вона йому вірила.

Він, звісна річ, був одружений. І багатий. І можновладний. Вона також. Вони познайомилися випадково, у театрі «Олд вік», коли чекали на своїх супутників життя в барі під сценою театру.

Між ними миттєво пробігла іскра. Аж до тієї миті їй і на думку не спадало заводити роман. Вона була жінкою серйозною, старшим партнером юридичної фірми, що заснував її дідусь. Шлюб Елізабет був надійним і поміркованим, а чоловік-хірург — прекрасним товаришем.

Тож вона здивувала навіть себе саму, коли пристала на пропозицію люб'язного та життєрадісного незнайомця випити по келишку вина, а там і повечеряти разом наступного тижня.

Та кому зашкодить, якщо вона повечеряє з таким чарівним мужчиною? Її чоловік так і так читав того вечора лекцію в університеті.

Очікувалося, що це буде просто собі одна вечеря, — проте вона вилилась у чотири роки вкрадених вечорів, захопливих розмов і оце приватне гніздечко, де вони віддавалися сексуальному пориву, який спалахує блискавкою лише між потаємними коханцями.

Десь між довгим вікендом у Ліоні, куди вони обоє вирвалися з незаперечного приводу, і нічною прогулянкою набережною в Сан-Тропе, де вона нібито брала участь у конференції з інтелектуальної власності, Елізабет закохалась у нього.

А як було не закохатися? «Він такий щедрий, такий ніжний, такий дотепний», — думала вона, запалюючи тонкі золоті свічки на тумбочці біля ліжка та сприскуючи постіль лавандою.

Серце закалатало, коли за хвилину вона почула дзвінок у двері. Вона швидко оглянула себе в дзеркалі: поправила рубіновий медальйон на шиї, розгладила рукою низ короткої чорної сукні. Відчиняючи двері, вона усміхалась, але одного погляду на його обличчя було досить, аби зрозуміти: щось трапилося.

— Що з тобою? Ти такий засмучений.

Він похитав головою.

— Зовсім ні. Просто мене викликають до Женеви. Боюся, я не зможу залишитися з тобою.

Розчарування різонуло її, як ножем.

— Заходь, розповідай. — Вона взяла його за руку, втягла до передпокою, зачинила двері й обперлася на них спиною.

— Елізабет, благаю. Унизу на мене чекає машина. Я зупинився на хвилинку дорогою до аеропорту, щоб попередити тебе не телефоном. — Він зиркнув на годинник і скорботно звів брови. — Мене не буде кілька тижнів.

— Розумію. — І вона справді розуміла. Він щось приховував. Елізабет знала його досить добре, щоб це усвідомити. — Що ж, — сказала вона, знизуючи плечима, — зате я матиму доволі часу, щоб розробити лінію захисту у справі Пенобскота.

Він притяг її у свої обійми й обцілував усе обличчя.

— Я страшенно тужитиму за тобою, Елізабет. Щохвилини.

— А я за тобою. — Вона поцілувала його ще раз, потім зазирнула йому в очі. — Щасливої дороги, любий.

Він трохи повагався.

— Я тобі зателефоную.

Цієї миті вона достеменно знала, що цього не станеться.

— Не затримуй шофера. — Вона перемогла біль, що розривав їй груди, і відійшла від дверей.

Коли за ним клацнув замок, вона постояла мовчки якусь хвилину, а потім розправила плечі й пішла додому.

либоко під Лондоном, значно глибше за розгалужену систему метрополітену, започатковану ще в дев'ятнадцятому столітті, у прадавньому скелястому ґрунті зміївся хитромудрий лабіринт. Колись це була пожвавлена, а нині майже забута частина підземки, шахти якої стояли або занедбаними з 30-х років, або опечатаними, а інші й досі використовувалися як велетенські склади та бункери. Багато тунелів відкрили під час Другої світової війни, перетворивши на бомбосховища, а потім забули про них знову.

Мало хто з лондонців пам'ятав, де розташовувалися круті спіральні сходи, що штопором укручувались у землю й вели до тунелів. Ще