Книга імен - Джил Грегорі

— Це хей.

Девід питально глянув на Йосефа, відвівши очі від двох переплетених золотих літер — хет і юд, які вимовлялися, як хей, тобто «життя».

— Життя — найважливіша річ у юдаїзмі, — вів далі батько Йаелі. — Усе, що стосується життя. Тут і тепер. Мудреці вчили нас: урятувати одне життя — те саме, що урятувати ввесь світ. А зруйнувати одне життя — те саме, що зруйнувати ввесь світ. — Глибоко посаджені очі Йосефа вп'ялися в Девіда. Зелений їх колір був глибшим, темнішим, ніж у Йаелі, і вони здавалися непривітними у вранішньому світлі. — Зараз, як ніколи раніше, ця віра є істинною. Бо якщо гносеї зможуть загасити вогонь життя тих ламед-вовників, що ще залишилися, вони заподіють кінець світу. Судячи з того, що розказали рабин Бен Моше та моя донька, ви спроможні врятувати їх, Давиде. Тільки не треба зволікати. — З цими словами він різко повернувся й рушив до сходів.

Такий собі невеличкий наїзд. Спазм наскочив на шлунок Девіда, і він відчув гіркий присмак останньої оливки.

Йаель зітхнула, дивлячись услід батькові, що поспішно виходив, і забрала медальйон із рук Девіда.

— Просто він такий, як є. Не бери на свій рахунок.

Вона вправно застібнула хей на шиї в Девіда. І тут він відчув тиск іншого гатунку: легкі пальці Йаелі лоскотали йому шкіру. Він спробував перевести увагу на металевий дотик медальйона в себе на грудях.

Цієї миті з пам'яті виринув спогад — десь із глибин дитинства. Було йому років сім-вісім. Девід ясно побачив, як його дід по матері простягає йому свій власний хей, дає роздивитися.

Життя. І смерть. Девід відчув тягар обох, коли, не обмінявшись і словом, вони з Йаеллю побігли дерев'яними сходами вниз, услід за Йосефом.

Вони їхали на північ не менше ніж три години. Номер з оливками спрацював аж занадто добре: в Девіда пересохло в горлі. Упаковка з мінералкою височіла на задньому сидінні.

Тривога його зростала, коли він, один за одним, набирав номери Стейсі, Мередіт і Гатча, і все безрезультатно.

Шлунок боляче стискався, коли вузькою, звивистою дорогою, услід за туристичним автобусом, в'їхали вони до Сафеда. Автобус повз угору Єрусалимською вулицею, яка петлею охоплювала головний із трьох пагорбів, що на них розташувалося місто. Девід майже нічого не знав про Сафед, окрім того, що йому дорогою встигли розповісти Йаель та Йосеф, і був страшенно здивований, що нарівні з Єрусалимом, Тіберіадою та Хевроном воно належало до чотирьох найсвятіших міст Ізраїлю.

Девід оглядав панораму прекрасних пагорбів, що спускалися на південь до Кіннерету — Галілейського моря, і милувався старожитностями Сафеда.

Заснований 70 року нової ери, за рік до того, як римляни побудували Колізей, — пригадав Девід, — за десять років до загибелі Помпеї. І більше, ніж за сторіччя до того, як індіанці майя звели свої перші храми. Це означає, що місто засноване за п'ять століть до падіння Римської імперії, — підрахував він.

Але, за словами Йаелі, юдейські містики оселилися тут лише в шістнадцятому столітті. Більшість із них були біженцями — вигнанцями з Іспанії за часів інквізиції.

Отже, коли Шекспір творив «Макбета», Мікеланджело розписував Сикстинську капелу, а Генріх VIII відрубав голову Анні Болейн, містики заснували в найвищому місті в Ізраїлі світовий центр кабалістики.

— Сприймай Сафед як ізраїльську Седону, — запропонувала Йаель. — У нас тут така сама комбінація: жвава колонія художників, релігійних шукачів істини та гніт невидимих містичних сил.

Девід пригадав свою з Гатчем давню поїздку до червоних скель Седони й уважав, ніби знає, чого очікувати. Скелястий ландшафт Арізони славився своєю красою й містичними вирами. Утім, коли машина їхала вгору дорогою-серпантином до білокам'яного міста, яке нагадувало кремову троянду на витонченій вежі весільного торта, Девіда охопило досі невідоме відчуття.

На відміну від Седони, заземленої, закоріненої в ґрунт, із глибин якого виривалися вихори, Сафед, здавалося, черпав свою ауру з небес. Навіть повітря неначе випромінювало чисте й блискуче як діамант світло. Девід висунувся у відчинене вікно, коли машина досягла вершини пагорба, і Йаель показала йому парк Цитаделі.

— На цьому місці стояла перша фортеця хрестоносців. Коли вони захопили Сафед, то вигнали звідси всіх юдеїв. Згодом інші, і серед них лицарі Храму — тамплієри, утримували місто до 1517 року, а тоді влада Оттоманської імперії поширилася на ввесь Ізраїль.

У центрі міста вулицями поспішали юдеї-хасиди, одягнені в сюртуки й крислаті капелюхи, подібні до тих, у які вбиралися їхні прадіди в Польщі дев'ятнадцятого століття. Туристи в шортах, майках і бейсболках переходили від одної галереї до іншої, минаючи середньовічні синагоги, що густо стриміли поміж модних бутиків і кав'ярень на вулицях, вимощених бруківкою.

— Центр кабалістики Гавриїла отам — прямо й ліворуч. — Йаель указала на звивисту під'їздну алею. На гребені пагорба, за красивою огорожею, височіла довга будівля з арочними вікнами. Квітки кактусів та інших рослин пробивалися між короткими металевими шпичаками, що бронзою виблискували на сонці. Дах під червоно-коричневою черепицею надавав центру вигляду скоріше тосканського ресторану, ніж міжнародного осередку містичних досліджень.

Девід проминув ворота слідом за Йаеллю та Йосефом, і тут задзвонив його мобільник. Він стривожився.

— Господи! Це Стейсі! — вигукнув він, побачивши номер, що висвітився.

Йаель рвучко повернулася до нього. Він натиснув на кнопку.