Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ

ТРИ ПЕРСНІ ДЛЯ ЕЛЬФІВ – ДЛЯ ЇХ КОРОЛІВ,

СІМ – ГОРДИМ ҐНОМАМ З КАМІННИХ ПАЛАТ,

ЩЕ ДЕВ’ЯТЬ – ЛЮДЯМ СМЕРТНИХ РОДІВ,

ОДИН – ПОВЕЛИТЕЛЮ ТЬМИ, ДЕ ІМЛА

В МОРДОРІ, ДЕ МОРОК І ТІНЬ НА ЗЕМЛІ.

ОДИН З НИХ КЕРУЄ, ОДИН – ВСІХ ЗНАЙДЕ,

ОДИН ЇХ ЗБЕРЕ Й У ПІТЬМІ ВСІХ ЗВЕДЕ

В МОРДОРІ, ДЕ МОРОК І ТІНЬ НА ЗЕМЛІ.

КНИГА П'ЯТА

РОЗДІЛ 1

МІНАС-ТІРІТ

Піпін визирнув зі свого сховку між складок Ґандальфового плаща. Цікаво, чи прокинувся він, чи й досі перебуває в якомусь невловному сні, що огорнув його, відколи розпочалася ця страхітлива гонитва – подумав гобіт. Обабіч мигтів темний світ, у вухах голосно співав вітер. Піпін бачив лише, як зірки обертаються в небі, на тлі якого розлогими тінями ген праворуч відступали вдалину південні гори. Він спробував крізь сон пригадати тривалість і етапи своєї подорожі, та його пам’ять була ще сонна й непевна.

Спершу вони без зупинок мчали кудись на шаленій швидкості, а десь на світанку гобіт побачив тьмяне золоте мерехтіння: Тіньогрив приніс їх до мовчазного міста і до великої порожньої оселі на пагорбі. Щойно вони ступили під її дах, як угорі знову промайнула крилата тінь, і всіх аж замлоїло від страху. Проте Ґандальф заспокоїв Піпіна тихими словами, і гобіт заснув у куточку, стомлений, але напружений, невиразно чуючи, як заходять і виходять люди, і вловлюючи їхнє перемовляння та чарівникові накази. Потому знову була гонитва, тривала нічна гонитва. То була друга, ні – третя ніч, відколи гобіт заглянув у Камінь. Від того моторошного спомину Піпін остаточно прокинувся і здригнувся, бо в шумі вітру заклекотала безліч зловісних голосів.

У небі спалахнув вогонь – жовта заграва, подекуди перетнута темними пасмугами. Піпін злякався і знову на мить занурився у чарівниковий плащ, міркуючи, до якого жахливого краю везе його Ґандальф. Потому він протер очі й побачив, що то місяць викочується з мороку на сході, ще й майже повний. Тож ніч тільки-но розпочалася й у них із Ґандальфом попереду було ще багато годин мандрів у темряві. Гобіт поворухнувся й озвався.

– Де ми, Ґандальфе? – запитав.

– У королівстві Ґондор, – відповів чарівник. – Ми все ще їдемо теренами Анорієну.

На хвилину знову запала тиша. Потім Піпін раптом скрикнув, учепившись за Ґандальфів плащ:

– Що це? Глянь! Вогонь, червоний вогонь! Хіба тут живуть дракони? Глянь, онде ще один!

Але замість відповіді чарівник голосно гукнув коневі:

– Уперед, Тіньогриве! Мусимо поспішати. Часу обмаль. Бачиш? Палають сигнальні вогні Ґондору, кличуть на допомогу. Розпочалася війна. Бачиш! Онде вогонь на Амон-Діні та полум’я на Ейленасі. Вони швидко в’юняться на захід: Нардол, Ерелас, Мін-Ріммон, Каленгад і нарешті Галіфірієн на кордонах Рогану.

Але Тіньогрив сповільнив крок, перейшов на рись, а потім підвів голову і заіржав. У пітьмі теж заіржали коні, залунав цокіт копит, і троє вершників, вихопившись немовби нізвідки, промчали повз чарівника, як летючі примари, і зникли на Заході. Тоді Тіньогрив зібрався на силі й рвонув уперед, а понад ним, як ревучий вітер, шугала ніч.

Піпін знову задрімав і мало зважав на Ґандальфову розповідь про ґондорські звичаї та про те, як Володар Міста спорудив сигнальні вежі на вершинах довколишніх пагорбів, які оточували Мінас-Тіріт могутньою грядою, та облаштував застави, де завжди тримали напоготові прудких коней, ладних будь-якої миті примчати на собі гінців чи до Рогану на Півночі, чи до Бельфаласу на Півдні.

– Давно вже на сигнальних вежах Півночі не видно було вогню, – сказав чарівник, – а у прадавні часи Ґондор їх узагалі не потребував, бо мав Сім Каменів.

Піпін налякано завовтузився.

– Спи й не бійся! – додав Ґандальф. – Ти-бо не Фродо і їдеш не до Мордору, а до Мінас-Тіріта, де будеш у такій самій безпеці, як і будь-де в ці страхітливі дні. Якщо ж Ґондор упаде чи Ворог захопить Перстень, то навіть у Ширі порятунку не знайдеш.

– Ти вельми мене розрадив! – озвався гобіт, але його все одно зморив сон.

І останнє, що він мигцем побачив, перш ніж склепив повіки, – це високі білі вістря гір, які, мов острови, плинули понад хмарами, ловлячи останнє проміння спадного місяця. Піпін подумав про Фродо, про те, чи його друг уже добрався до Мордору, чи, може, загинув дорогою. Й малий мандрівник навіть не здогадувався, що Фродо тієї самої миті теж дивився здалеку на місяць, який сідав за Ґондором, звістуючи про настання світанку.

* * *

Піпіна розбудили голоси. Минули ще один день переховування та ще одна ніч мандрів. Сутеніло – знову займався холодний досвіток, і подорожніх огортали пронизливі сірі тумани. Тіньогрив стояв спітнілий, і шкіра його парувала, та кінь гордо вигнув шию, не бажаючи виявляти ознак утоми. Його оточили високі чоловіки у важких плащах, а позаду в імлі бовваніла кам’яна стіна. Її було почасти зруйновано, проте щойно ніч почала відступати, залунали звуки квапливої праці: удари молота, дзенькіт кельми, скрип коліс. Де-не-де в тумані тьмяно мигтіли смолоскипи та лампадки. А Ґандальф розмовляв із чоловіками, котрі заступили шлях його коневі, й Піпін, прислухавшись, збагнув, що вони говорять про нього.

– Так, ми справді знаємо тебе, Мітрандіре, – сказав очільник тих людей, – а ти знаєш пароль Семи Брам і можеш вільно йти далі. Проте, хто твій супутник, нам не відомо. Що він за один? Ґном із північних гір? Нам у нашій землі чужинці тепер не потрібні, хіба би вони були дужими воїнами, на чиї вірність і допомогу ми могли би покластися.

– Я поручуся за нього перед Денеторовим престолом, – відказав Ґандальф. – А щодо відваги, то її годі визначити за зростом. Мій супутник пережив більше боїв і небезпек, аніж ти, Інґольде, хоча ти й удвічі вищий за нього. Він оце саме повертається з Ісенґардської битви, про яку ми принесли вам вісті, й дуже втомився, інакше би я розбудив його. Це – Переґрін, вельми хоробрий муж.

– Муж? – засумнівався Інґольд, а решта чоловіків засміялася.

– Муж! – скрикнув Піпін, цілком прокинувшись. – Муж? Оце вже ні! Я гобіт, а не людина, і геть не відважний, – ну, може, інколи, якщо дуже потрібно. Не дозволяйте Ґандальфові вас дурити!

– Багато славетних лицарів могло би сказати те саме, – відповів Інґольд. – Але що таке гобіт?

– Півмірок, – пояснив Ґандальф. – Ні, не той, про котрого йдеться у вірші, – додав, помітивши здивування на обличчях людей. –