Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Й він подав руку Піпінові, а той потиснув її.

– Я Береґонд, син Баранора. Сьогодні вранці я не на варті, тож мене прислали до тебе, щоби я навчив тебе паролів, які тобі слід знати, і розповів кілька речей, про які ти, без сумніву, захочеш дізнатись. А я тим часом довідаюся щось про тебе. Бо ми ніколи раніше не зустрічали півмірків у нашій землі, й, хоч і чули поголос про них, навіть у відомих нам легендах про вас згадують нечасто. Крім того, ти друг Мітрандіра. Ти добре його знаєш?

– Ну, – відповів Піпін, – знайомий із ним, так би мовити, я ціле своє коротке життя, а віднедавна багато з ним подорожую. Та Мітрандір – наче грубезна книга, яку читати – не перечитати, тож я можу стверджувати, що бачив хіба сторінку чи дві. Та, мабуть, я знаю його досить добре, ліпше за мене цього чарівника знає мало хто. Гадаю, з нашого Загону лишень Араґорн насправді знав його.

– Араґорн? – здивувався Береґонд. – Хто це?

– Ой, – затнувся Піпін, – це чоловік, котрий був із нами. Напевно, зараз він у Рогані.

– Я чув, ти теж був у Рогані. Я багато про що хочу розпитати тебе стосовно тієї землі, бо ми покладаємо велику частину нашої незначної надії саме на тамтешній народ. Але я забув про справу, з якою прийшов до тебе: спершу я повинен відповісти на твої запитання. Тож, що би ти хотів дізнатися, пане Переґріне?

– Е-е-е, ну, якщо мені язик повернеться так висловитися, то наразі нагальним для мене питанням є таке: як тут у вас зі сніданком і з їжею загалом? Тобто о котрій годині ви їсте, якщо ти мене розумієш, і де їдальня, якщо у вас вона є? І чи маєте ви шинки? Я роздивлявся довкола, доки ми їхали, та ніде не побачив жодного, хоча мене постійно живила надія ковтнути елю, щойно ми дістанемося до осель мудрих і вишуканих людей.

Береґонд суворо поглянув на нього.

– То ти, бачу, стріляний горобець і часто буваєш у походах, – сказав. – Мовлять, що воїнів, котрих війна часто кличе в дорогу, завжди тішить надія гарно попоїсти і випити; та сам я мандрував небагато. Тож ти ще сьогодні не їв?

– Ну, їв, чемно кажучи, їв, – відповів Піпін. – Але хіба то була їжа: кубок вина й біле тістечко чи два – з ласки вашого володаря? За них він цілу годину катував мене запитаннями, а це така мука, яка збуджує апетит.

Береґонд засміявся.

– У нас є прислів’я: за столом навіть малий чоловік здатний на великі подвиги. Але ти, як ніхто інший, розговівся в Цитаделі з великими почестями. Це Місто тепер – фортеця і вартова вежа, що перебуває у стані війни. Ми встаємо зі сонцем, споживаємо легку їжу при сірому світлі й стаємо до виконання своїх обов’язків у першу годину ранку. Проте не впадай у відчай, – він знову засміявся, побачивши збентежене Піпінове обличчя. – Ті, чиї обов’язки важкі, можуть з’їсти й підобідок, аби зміцнити сили. Ще є підвечірок пополудні чи трохи пізніше – як дозволить робота. А на заході сонця люди збираються на вечерю і веселяться, як можуть у ці похмурі дні… Ходімо! Трохи пройдемось, а тоді сядемо попоїсти і випити на зубчастій стіні, звідки добре видно цей прегарний ранок.

– Зажди хвилину! – зашарівся Піпін. – Жадібність чи то пак голод, якщо висловлюватися так само чемно, як ти, збили мене з пантелику. Бо Ґандальф, себто Мітрандір, попросив мене наглянути за його конем – Тіньогривом, могутнім роганським скакуном, втіхою королівських очей, як мені розповідали, хоча Теоден подарував його Мітрандірові для досягнення його мети. Гадаю, новий господар любить свого коня дужче, ніж багатьох інших своїх знайомців, отож, коли добрі наміри чарівника щось важать для цього міста, ви подбаєте про Тіньогрива якомога ліпше та зі ще більшою добротою, ніж поставилися до цього гобіта, якщо це, звісно, можливо.

– Гобіта? – перепитав Береґонд.

– Так ми називаємо самі себе, – відповів Піпін.

– Радий, що дізнався про це, – сказав Береґонд, – адже тепер можу твердити, що дивна вимова не псує гарної мови, а гобіти вміють красно говорити. Ну ж бо, ходімо! Ти покажеш мені цього чудового коня. Я люблю тварин, але ми рідко бачимо їх у цьому кам’яному місті: мій народ походить із гірських долин, а туди він переселився з Ітілієну. Та не лякайся! Це буде короткий візит – просто вияв увічливості, – а звідти ми підемо до комор.

* * *

Піпін з’ясував, що про Тіньогрива таки добре подбали і зручно його розмістили. Бо в шостому колі Міста, за стінами Цитаделі, були чудові стайні, де тримали кількох прудких коней, зовсім близько біля осель Володаревих гінців – посланців, готових рушити в дорогу за першим наказом Денетора чи його верховних капітанів. Але зараз усі гінці та коні були деінде, виконуючи свою роботу.

Коли Піпін увійшов до стайні, Тіньогрив повернув до нього голову і форкнув.

– Доброго ранку! – привітався гобіт. – Ґандальф прийде, щойно зможе. Він трохи заклопотаний, але переказує тобі вітання, а я прийшов подивитися, чи в тебе все гаразд. Сподіваюся, ти добре відпочиваєш після довгої праці?

Тіньогрив гойднув у відповідь головою і тупнув. Але дозволив Береґондові лагідно погладити свою голову і могутні боки.

– З вигляду можна було б сказати, що цього коня бережуть для перегонів, а не що він тільки-но повернувся з далекої мандрівки, – зауважив ґондорець. – Який він сильний і гордий! А де його збруя? Мабуть, вона багата і прегарна.

– Для нього жодна збруя не буде належно багатою і гарною, – відказав Піпін. – І він її не терпітиме. Якщо цей кінь погодиться везти тебе на собі, то він повезе, а якщо ні, то ні вудила, ні вузда, ні батіг, ані шпора не впокорять його. Бувай, Тіньогриве! Відпочивай. Невдовзі буде битва.

Тіньогрив підняв голову і заіржав так, що аж стайня затрусилась, а його гості затулили вуха. І переконавшись, що їжі в годівниці вдосталь, вони пішли собі.

– А тепер подбаймо про наш хліб насущний, – сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі – точніше, до дверей у північній частині великої вежі.

Там вони спустилися довгими прохолодними сходами до широкої, освітленої лампадами вулиці. Збоку в стінах було багато люків, один із яких був відчинений.

– Це комора та гамазея мого вартового загону, – пояснив Береґонд і гукнув у той люк:

– Вітаю, Тарґоне! Я знаю, що ще