Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Так, а з тим я подорожував, – сказав Піпін. – А ще з нами був Боромир із вашого Міста, й він визволив мене з північних снігів, але врешті наклав головою, захищаючи мене від численних ворогів.

– Тихо! – цитьнув Ґандальф. – Новини про таке горе спершу повинен почути батько.

– Він здогадується про це, – сказав Інґольд, – бо віднедавна тут трапляються дивні знамення. Проходьте швидко! Володар Мінас-Тіріта охоче прийме кожного, хто принесе йому нові звістки про сина: чи то людину, чи…

– Гобіта, – підказав Піпін. – Я мало чим можу прислужитися вашому володареві, та зроблю все, на що мені стане духу, на згадку про Боромира Хороброго.

– Щасти вам! – відказав Інґольд, і його люди пропустили Тіньогрива.

Кінь увійшов у вузьку браму в стіні, а Інґольд гукнув йому навздогін:

– Бажаю, Мітрандіре, щоби ти дав добру пораду Денеторові, бо він у скруті, й ми всі – разом із ним! Але ти приїхав зі звістками про горе та про небезпеку, бо така, подейкують, у тебе вдача.

– Так мовлять, бо я приходжу лише зрідка, коли справді потрібна моя допомога, – відповів Ґандальф. – А якщо ви хочете моєї поради, то я скажу, що відбудовувати Пелленорську стіну вже надто пізно. Мужність – ось що найкраще захистить вас од бурі, яка нагряне вже незабаром, – мужність і надія, яку я вам і привіз. Адже не все, з чим я приїжджаю, – зло. Тож покиньте кельми й беріться гострити мечі!

– Ми завершимо роботи ще до вечора, – відказав Інґольд. – Це – остання ділянка стіни, яку слід було полагодити: атака з цього боку найменш імовірна, бо стіна тут обернена до наших друзів у Рогані. Може, тобі щось про них відомо? Гадаєш, вони відгукнуться, якщо ми їх покличемо?

– Так, роганці прийдуть. Але вони витримали чимало власних битв. Ані ця, ні жодна інша дорога не веде нині до безпечного місця. Не втрачайте пильності! Якби не Ґандальф Провісник Нещасть, то до вас із Анорієну приїхали би не Вершники Рогану, а ворожа армія. Утім, це й досі можливо. Тому щасти вам і будьте пильні!

* * *

Ґандальф виїхав на широкі землі поза Раммас-Ехором – так ґондорці називали зовнішній мур, який вони, доклавши багато зусиль, збудували після того, як Ітілієн поглинула тінь Ворога. Мур тягнувся більш як на шість миль од підніжжя гір і ще стільки само у зворотному напрямку, обступаючи колом Пелленорські поля – гарні й родючі приміські терени на довгих схилах і терасах, які спускались аж до глибоких понизь Андуїну. Від Головної Брами Міста в найдальшій точці на північному заході той мур був на відстані майже трьох миль. Він височів на кручі, яка нависала над розлогими прирічковими рівнинами, і був високий та міцний, бо саме з того боку до Міста вела обгороджена стінами насипна дорога від бродів і мостів Осґіліата, що потрапляла до Мінас-Тіріта крізь пильно стережену браму, біля якої вишикувалися вежі. У найближчій точці – з південного сходу – Раммас-Ехор приступав до Міста майже на п’ять верст. Там Андуїн широким півколом огинав пагорби Емин-Арнен у Південному Ітілієні та різко завертав на захід, тож зовнішній мур здіймався на самому краю Ріки, а внизу розкинулися причали і пристані Гарлонду, куди прибували судна, які пливли вгору за течією з південних вотчин.

Приміські терени були щедрі на розлогі ниви та численні сади, а при садибах стояли печі для просушування хмелю, хлібні комори, кошари для овець і корівники; серед зелені трав із гірських височин збігала до Андуїну безліч дзвінких струмочків. Одначе землеробів і скотарів тут жило мало, бо більшість ґондорського люду мешкала в межах семи кіл Міста чи на полонинах біля гірських рубежів, у Лоссарнаху, або ще далі на південь – у прекрасному Лебенніні, де бриніло п’ять бистрих потоків. Мужні краяни оселилися поміж горами та морем. Усіх тамтешніх мешканців називали ґондорцями, проте в них текла змішана кров і серед них траплялися невисокі та смагляві люди, чиї предки походили із забутого народу, що мешкав у тіні пагорбів іще за часів Темноліття до приходу королів. Однак за Ґондором, біля моря, у своїй могутній вотчині Бельфалас жив у замку Дол-Амрот принц Імрагіл. Він був високого роду, і його народ – теж: горді й рославі люди з очима кольору сірих морських хвиль.

Ґандальф уже якийсь час їхав полями, в небі зайнялося світло дня, а Піпін прокинувся і роззирався довкола. Ліворуч гойдалося море туману, що переходило в похмуру тінь на Сході; праворуч підносили голови могутні гори. Їхня гряда тяглася зі заходу, а потому несподівано та стрімко обривалася, так ніби Ріка, творячи цей краєвид, прорвалася крізь потужний бар’єр, вимивши в довколишній землі величезну долину, якій у майбутньому судилося стати ареною битв і суперечок. Як і обіцяв Ґандальф, там, де закінчувалися Білі Гори Еред-Німрайс, Піпін побачив понуру велич гори Міндоллуїн – темно-багряну сутінь її високих полонин і вибілені світанковим світлом стрімкі скелі. На схилі, що виступав уперед, стояло Заповітне Місто зі сімома камінними стінами, такими міцними та давніми, що, здавалося, їх спорудили не люди, а велетні, вирізьбивши зі самих кісток землі.

Вражений, Піпін розглядався довкруж, а стіни тим часом зі землисто-сірих перетворилися на білі, з легким рум’янцем од вранішньої зорі; раптом понад східним мороком здійнялося сонце і кинуло ясний промінь просто на обличчя Міста. Гобіт голосно зойкнув, бо на тлі неба неочікувано для нього зблиснула Ектеліонова Вежа, що стояла високо-високо, оточена найвищою стіною. Гінка, витончена та струнка, вона мерехтіла, неначе зубець зі срібла і з перлів, а її вершина переливалася так, мовби її було зроблено з кришталю. На зубчастому мурі з’явились і замайоріли на ранковому бризі білі стяги, а ген у височині дзвінко залунали срібні сурми.

* * *

Тож на сході сонця Ґандальф і Переґрін під’їхали до Головної Брами ґондорців, і її залізні ворота розчинилися перед ними.

– Мітрандір! Мітрандір! – гукали люди. – Тепер нам достеменно відомо, що буря близько!

– Вона вже поряд, – відказав Ґандальф. – Я примчав на її крилах. Пропустіть! Я мушу зустрітися з Володарем Денетором, доки він іще намісник. Хай би що сталося згодом, але вже близько кінець того Ґондору, який ви знаєте. Пропустіть!

Його владний голос змусив людей відступити і припинити розпитування, хоча вони здивовано дивилися на гобіта і на коня, який ніс обох вершників. Мешканці міста лише зрідка використовували коней у роботі, а на вулицях цих тварин можна було побачити тільки тоді, коли гінці володаря мчали