Книга імен - Джил Грегорі

кабінеті Бен Моше. Новини тривожні. Виникла нова перешкода для завершення нашої справи. Шепард зараз співпрацює з ізраїльським спеціалістом з аналізу давніх текстів, жінкою на ім'я Йаель Гар-Пац. І якимось чином він склав список імен — імен потаємних.

Кріспін саме перелаштовувався в інший ряд, коли батько жбурнув у нього гранату цієї новини. Натяк, котрий за нею ховався, сповнив його нестямною люттю, і він тільки тоді усвідомив, що передня машина гальмує та хоче зупинитися, коли мало не врізався їй у багажник. Натиснувши на гальма, він різко повернув ліворуч і сильно вдарився плечем, а батько стукнувся головою об приладовий щиток і вилаявся.

Я працював понад десять років, просиджував за комп'ютером, доки голова не репалася, щоб розшифрувати імена потаємних, а той лайдак просто знає імена, які я видобував з такими зусиллями, що тільки кров'ю не потів.

— Але як? Звідки він береті імена? Скільки з них він знає?

— Опануй себе, інакше ти вб'єш нас обох. Ми ще не добралися до того щоденника, але цього не минути. Ді Стефано припускає, що Шепард знає всі імена.

Кріспін грюкнув кулаком по керму.

— І коли саме ти вирішив повідомити про це мене?

— Я тільки-но дізнався про щоденник. Амулет — інша справа. Тобі й досі немає чого сказати про нього?

Сказати можу одне: Девідові Шепарду так просто не минеться те, що він знову перепаскудив моє життя.

Утім, Кріспін не висловив своєї думки вголос, і питання лишилося без відповіді.

— Ясно. — Ерік стиснув зуби й відкинувся на сидінні. — Є ще одне: ді Стефано каже, що існування цього щоденника вимагає змін у наших планах. Темні янголи вже не мають наказу вбити Девіда Шепарда, коли відберуть у нього щоденник.

— Чому так? — наче виплюнув Кріспін.

— Коло хоче, щоб його доставили на Ковчег живим. Через оту дівчинку, Стейсі Лахман. Її ім'я тобі, безумовно, відоме.

— Ясна річ, відоме. Я передав його для Кола ще тиждень тому.

— Шепард також знає ім'я Стейсі Лахман. Вони дуже близькі, ота мала — його пасербиця. Ми тут розмовляємо, а Рауль уже везе її сюди, до Лондона.

— Тоді Шепард спробує її врятувати. — Кріспінові пригадалась Еббі Льюїс, дівчинка зі щічками-яблучками, задля спасіння якої Девід Шепард ризикував своїм життям.

— Коло не сумнівається, що саме так і буде. І тоді він у наших руках — разом з усією Книгою імен. А коли ми відберемо в Девіда бурштин рабина й повернемо наш агат, — Ерік зиркнув на сина із засудженням, — і з'єднаємо їх зі смарагдом та аметистом, які вже в Ковчегу, то баланс влади відчутно схилиться в наш бік.

У Кріспіна з'явилося відчуття, ніби він бореться з якоюсь титанічною силою. Адже він стояв за один крок від тріумфу, і раптом вискакує Девід Шепард, — той самий гадючий Девід Шепард, котрий скинув його з даху, — перебирає на себе всю увагу, краде в нього досягнення й ту унікальну владу, що він здобув у Колі.

Протягом років я був єдиним, хто гарував заради остаточної руйнації світу. Я був єдиним, на кого покладалося Коло на шляху до нашої перемоги. А тут навертається цей Шепард і вибиває в мене ґрунт із-під ніг. Знову.

Його роздирала ненависть. Мозок застеляв червоний туман.

— Мені треба повернутися до комп'ютера, — сказав він хрипким голосом. — Я мушу закінчити свою роботу сьогодні.

— Закінчуватимеш її не в себе в Мерілбоні. Ді Стефано хоче, щоб ти зібрав свої речі й переніс оперативну базу до Ковчега. Наш час близько. Коло починає переправлятися під землю.

Нарешті Кріспін почув бодай щось приємне. Шепарда також заберуть під землю.

— Можливо, мені випаде нагода поновити знайомство зі старим партнером із дахового альпінізму.

— Вельми вірогідно. Якщо Темним янголам не вдасться припровадити його до Ковчега, то зроблять це сльози його падчерки.

«Коло замкнулося, — подумав Кріспін, і настрій у нього значно поліпшився. — Після стількох років — возз'єднання».

Розділ тридцять сьомий

oci рожеві промені світанку перетинали свинцеве небо над Лондоном, але Стейсі Лахман не судилося того бачити.

Глибоко під землею, за милі від метушні великого міста, дівчинка спала, згорнувшись клубочком, на койці в замкненому тьмяно освітленому приміщенні, дуже тісному, трохи більшому за комірчину. Вікон тут не було, як, зрештою, і меблів — окрім стільця з високою спинкою, маленького дерев'яного бюро та койки, на якій лежала Стейсі в наркотичному забутті.

Кімната, де її залишив Рауль Ла Дусер після низки перельотів на приватному літаку, була холодною та вогкою, попри підземну опалювальну систему, врізану в кам'яний фундамент.

Дівчинка тремтіла під пледом, який викрадач накинув їй на плечі, перш ніж вийти з кімнати й замкнути