Королівський убивця - Робін Хобб

— У мене все добре, — роздратовано запевнила вона. — Чого б мало бути недобре? Цієї ночі я почуваюся точнісінько так, як минулої і як останні тридцять ночей. Ні в одну з них ти не надумав прийти та перевірити моє здоров’я. То чого цієї ночі?

Я глибоко зітхнув.

— Бо в деякі ночі загроза очевидніша, ніж в інші. Трапляються погані речі, а вони змушують мене думати, що трапляться ще гірші. У деякі ночі небезпечно для життя бути коханою бастарда.

Лінії її вуст були такими ж рівними, як її голос, коли вона спитала:

— Що це має означати?

Я знову глибоко зітхнув, вирішивши бути з нею настільки щирим, наскільки міг.

— Я не можу сказати тобі, що трапилося. Але через це я повірив, що тобі може загрожувати небезпека. Ти мусиш повірити…

— Я не про це. Що означає «кохана бастарда»? Як ти смієш так мене називати?

Її очі блищали від гніву.

Клянуся, що серце у мене в грудях зупинилося. Мене пронизав смертний холод.

— Це правда, я не маю права, — сказав, затинаючись. — Але немає жодного способу на те, щоб я перестав про тебе піклуватися. І незалежно від того, чи маю я право називати тебе своєю коханою, це не стримало б тих, хто міг би завдати мені рани, б’ючи по тобі. Як я можу сказати, що так дуже тебе люблю і щоб ці слова були правдивими? Я хотів би не кохати тебе, а принаймні стримуватися і не показувати свою люблю, бо моя любов загрожує тобі небезпекою?

Я незграбно повернувся, щоб вийти.

— І як я можу зважитися сказати, що шукаю сенсу твого останнього вислову й це має бути правдою? — уголос задумалася Моллі.

Щось у її голосі змусило мене обернутися. Якусь мить ми не зводили одне з одного очей. Потім вона вибухнула сміхом. Я стояв, ображений і понурий, а вона підійшла до мене, сміючись і далі. Затим обняла мене.

— Новачку, ти вибираєш найбільш окружну дорогу, аби врешті сказати, що мене кохаєш. Вломитися в мою кімнату і стояти тут, зав’язуючи язик вузлом довкола слова «любов». Хіба ж ти не міг сказати це просто і вже давно?

Я стояв, наче бевзь, у кільці її рук. Глянув на неї зверху вниз. Так, — тупо усвідомив я, — тепер я значно вищий за неї.

— Ну? — підказала вона, і я на якусь хвилю здивувався.

— Я кохаю тебе, Моллі.

Так просто було це сказати. І яке ж це полегшення. Повільно, обережно я обійняв її.

Вона усміхнулася до мене:

— І я тебе кохаю.

І нарешті я її поцілував. У мить поцілунку десь поблизу Оленячого замку вовк здійняв голос, радісно завиваючи, і це завивання змусило кожного гончака брехонути, а кожного пса загавкати. Собачий хор дзвінко вдарився об ламке нічне небо.

Розділ 9

Охоронці та зв’язки

Часто я розумію і схвалюю заповітну мрію Федврена. Щоб папір був так само повсякденним, як хліб, а кожна дитина вчилася грамоти до закінчення тринадцятого року життя. Але, навіть якби це збулося, не думаю, що втілилися б у життя всі його надії. Він оплакував ту мудрість, що лягає в могилу разом зі смертю кожної людини, навіть найпосполитішої з людей. Настане час, — казав він, — коли вміння коваля прибивати підкову або ж вміння корабельного теслі орудувати рубанком буде записано літерами й кожен, хто вміє читати, зможе навчитися робити так само. Я не вірю, що це можливо або ж колись буде можливо. Певних речей можна навчитися зі слів, написаних на сторінці, але деякі вміння спершу здобувають людські серце та долоні, а лише потім голова. Я повірив у це, побачивши, як Мастфіш встановив дерев’яний блок у формі риби, на честь якої його було названо, на перший корабель Веріті. Його очі побачили цю форму ще до її існування, і він приклав свої руки до формування того, що вже знало його серце. Це не та річ, якої можна навчитися із записаних на сторінці слів. Можливо, цього вміння взагалі не можна навчитися, а приходить воно, як Скілл чи Віт, разом із кров’ю предків.

Я повернувся до своєї кімнати й сів, дивлячись, як тліють вуглинки в моєму каміні, та чекаючи пробудження решти Твердині. Я мав би бути знесиленим. Тим часом мене аж переповнювала енергія. Я фантазував, що, сидячи нерухомо, далі відчуватиму тепло обіймів Моллі. Я достеменно знав, де її щока торкнулася моєї. Від моєї сорочки ледь-ледь віяло її запахом, що перейшов туди з наших коротких обіймів, а я мучився думкою, чи не здіймати сьогодні цю сорочку, щоб носити з собою той запах, чи, може, дбайливо сховати в моїй одежній скрині, щоб його зберегти. Я не вважав дурницею те, що так цим переймався. Озираючись назад, я усміхаюся, але моїй мудрості, а не глупоті.

Ранок приніс до Оленячого замку штормовий вітер та заметіль, але через це всередині було тільки затишніше. Можливо, погода дасть нам змогу відновити сили після вчорашнього. Я не хотів думати ні про ті бідні пошарпані тіла, ні про обмивання застиглих холодних облич. Ні про ревіння полум’я та жар, що поглинули тіло Керрі. Ми всі могли провести тихий день у Твердині. Можливо, вечір застане всіх зібраними довкола камінів, за оповідями, музикою та розмовами. У мене була така надія. Я покинув свою кімнату, щоб піти до Пейшенс і Лейсі.

Я мучився, добре знаючи точний час, коли Моллі спуститься сходами, щоб забрати тацю зі сніданком Пейшенс, а також коли вона підійматиметься сходами, несучи її. Я міг бути на сходах, коли вона ними йтиме. Була б то дрібничка, збіг обставин. Але я не сумнівався, що знайдуться ті, кому доручено за мною підглядати, а вони зауважили б надто часті «збіги обставин». Ні. Я мусив послухатися пересторог, які зробили мені король і Чейд. Я показав би цим Моллі, що маю чоловічий самоконтроль і терплячість. Якщо я мушу чекати, перш ніж зможу явно упадати за нею, то так і чинитиму.

Отож я сидів у своїй кімнаті та страждав, аж доки не був цілковито певним, що вона вже вийшла з покоїв Пейшенс. Тоді зійшов униз, щоб постукатись у двері. Чекаючи, коли Лейсі їх відчинить, я думав, що подвоєння моїх зусиль охорони Пейшенс та Лейсі легше на словах,