Королівський убивця - Робін Хобб
Одне ім’я я сам їм назвав: Керрі. Останнім, що ми з Моллі знали про цього вуличного хлопця, було те, що він став помічником лялькаря та подався з ним у мандрівку. І закінчив свої дні як маріонетка з лялькового театру. Його губи застигли у вічній усмішці. Хлопцями ми бігали разом, щоб заробити пенні чи два. Він був поруч зі мною, коли я вперше блював через випивку, і реготався, доки власний шлунок його не підвів. Укинув зіпсовану рибу під стіл господаря таверни, який звинуватив нас у крадіжці. Ці дні, які належали нам обом, тепер пам’ятатиму тільки я. Раптом я почувся менш справжнім. Частину мого минулого перековано й відібрано від мене.
Коли ми закінчили й мовчки стояли, дивлячись на закладені тілами столи, Веріті виступив уперед і посеред тиші вголос прочитав свій список. Імен було небагато, але він не обійшов увагою незнаних. «Юнак, щойно пробивається борода, темноволосий, на руках шрами, як у рибалки…» — казав він про одного покійного. Про іншу: «Жінка з кучерявим волоссям, гарненька, має витатуйований знак гільдії лялькарів». Ми слухали літанію по тих, кого втратили, а не заплакати при цьому міг лише той, хто мав кам’яне серце. Усі разом, пани та слуги, підняли мертвих і понесли до погребального кострища, щоб там обережно покласти їх на останнє ложе. Сам Веріті приніс смолоскип, щоб запалити кострище, але віддав його королеві, яка стояла біля погребального стосу. Підпаливши политі сосновою живицею гілки, вона гукнула в темні небеса:
— Ви не будете забуті!
Усі повторили цей вигук. Блейд, старий сержант, стояв біля вогнища з ножицями, щоб відтяти в кожного вояка пасмо волосся, у палець завдовжки, — знак жалоби за полеглими товаришами. Веріті приєднався до цієї вервечки, а Кеттрікен стояла поруч з ним, віддавши світле пасмо свого волосся.
Тоді настала ніч, подібної до якої я ніколи досі не бачив. Більшість мешканців Баккіпа прийшла тієї ночі до Твердині, і їх було впущено без слова запитання. Усі пішли за прикладом королеви і стояли на варті біля вогнища, аж доки воно не вигоріло так, що зосталися тільки попіл і кості. Тоді Велику й Меншу залу заполонили люди, а для тих, хто там не помістився, поставили на подвір’ї дошки на козлах замість столів. Викочено бочки з напоями, розставлено стільки хліба, печені та іншої їжі, аж важко було уявити, що Оленячий замок має стільки припасів. Пізніше я довідався, що більшість їх принесено з міста, не за наказом, а як вільний дар.
Уперше за кілька тижнів зійшов униз король, щоб сісти на троні за Високим Столом і очолити зібрання. Прийшов і блазень, щоб стати біля короля, за його кріслом. Приймав на свою тарілку все, що король йому пропонував. Але цієї ночі не розважав короля, його блазенське торохтіння вмовкло, і навіть дзвоники на рукавах та ковпаку обв’язано смужками тканини, щоб заглушити їх. Лише раз цієї ночі наші очі зустрілися, але в його погляді я не розпізнав жодної звістки. Справа від короля сидів Веріті, зліва — Кеттрікен. Регал, звичайно, теж був там, у таких пишних чорних шатах, що тільки колір вказував на якусь жалобу. Супився, приндився та пив, і припускаю, що його розлючену мовчанку вважали трауром. Я натомість відчував гнів, який кипів у ньому, і знав, що хтось десь заплатить за те, що він вважає образою для себе. Була там навіть Пейшенс, а вона з’являлася прилюдно не частіше, ніж король. Я відчував, що вона поділяє загальну скорботу.
Король їв, але небагато. Він почекав, доки всі при Високому Столі втамують голод, а тоді встав, щоб промовити. Коли казав, менестрелі повторювали його слова при нижчих столах, у Меншій залі, а навіть назовні, на подвір’ї. Він коротко говорив про тих, кого ми втратили через червоні кораблі. Нічого не говорив про перековування, ні про події цього дня, коли на перекованих полювали та вбивали їх. Говорив так, наче всі вони зовсім недавно загинули в битві проти червоних кораблів, і сказав лише, що ми мусимо про них пам’ятати. Тоді, пославшись на втому і смуток, облишив стіл, щоб повернутись у свої покої.
Потім підвівся Веріті. Він тільки повторив слова, які раніше сказала Кеттрікен, що зараз ми в жалобі, та коли закінчиться жалоба, мусимо готуватися до помсти. Йому бракувало вогню і пристрасті промови Кеттрікен, але я бачив, що всі при столі відгукнулися. Люди підтакували й почали перемовлятися між собою, тимчасом як Регал сидів і тихо звірів. Веріті та Кеттрікен покинули стіл пізно вночі, вона — спершись на його плече, а ще вони постаралися, аби всі побачили їхній спільний відхід. Регал зостався, пив і щось собі бурмотів. Я сам вислизнув майже одразу після Веріті та Кеттрікен, подавшись до свого ліжка.
Я не намагався заснути, лише звалився на ліжко і втупився у вогонь. Коли таємні двері відчинилися, я зразу ж встав, щоб піти до кімнати Чейда. Виявилося, що він не тямиться від заразливого піднесення. На його блідих щоках навіть з’явився рум’янець поверх шрамів. Сиве волосся розкуйовдилося, зелені очі блищали як самоцвіти. Перемірював кроками свої кімнати, а коли я ввійшов, міцно мене обійняв. Відступив і голосно засміявся з моєї здивованої міни.
— Вона народжена правити! Для цього народилася, і щось сьогодні її пробудило! Це не могло трапитися у кращий час! Вона ще може всіх нас урятувати!
Надмір екзальтації робив його радість аж святотатською.
— Я навіть не знаю, скільки людей сьогодні загинуло, — дорікнув йому.
— Ах! Але ж не даремно! Принаймні не даремно! Ці смерті не були марними, Фітце Чівелрі. На обох богів, Еля й Еду, Кеттрікен має інстинкт і божий дар! Я їх у неї й не підозрював. Ех, хлопче, якби твій батько був живим і засів на престолі поруч із такою дружиною, ми мали б пару, що тримала б у
