Королівський убивця - Робін Хобб
Вона дозволила собі хвилевий задоволений усміх.
— Я сказала б, що досі це мені вдавалося цілком добре. Але… — вона схилилася ще ближче, — надходить час, коли навіть я не зможу тебе обороняти. Мусиш почати дбати про себе сам. Пригадай свої уроки в Год і часто повторюй їх із нею. Зважай на те, щó ти їси чи п’єш, а ще остерігайся сам-один відвідувати відособлені місця. Мені неприємно набивати тобі голову страхами, Фітце Чівелрі. Але ти вже майже мужчина, тож мусиш почати думати про такі речі.
Це було так смішно, що вже переходило у фарс. Я міг таке відчувати, коли ця відлюдниця, ця самотня жінка так щиро повчала мене, розповідаючи про реалії світу, в якому я боровся за виживання з шести років.
Натомість кутики моїх очей защеміли від сліз. Я завжди дивувався: навіщо Пейшенс повернулася до Оленячого замку, щоб жити самітницьким життям посеред товариства, якого явно не любила? Тепер я знав. Вона прийшла сюди через мене, заради мене. Щоб мене захищати.
Мене беріг Барріч. А ще Чейд і навіть Веріті на свій лад. І, звичайно, Шрюд дуже рано визнав мене своїм. Але всі вони, кожен по-своєму, мали інтерес у тому, щоб я вижив. Навіть для Барріча стало б великим ударом по самолюбству, якби хтось зумів мене вбити, коли я був під його опікою. Тільки ця жінка, яка, за всіма законами, мала відчувати до мене відразу, берегла мене лише заради мене самого. Часом поводилася по-дурному, інколи втручалася не у свої справи, а інколи дратувала, як ніхто. Але коли наші очі зустрілися, то я знав, що вона проламала останню стіну, яка нас розділяла. Я дуже сумнівався, чи її присутність хоч якось стримувала зловорожу волю. Радше навпаки: її інтерес до мене постійно нагадував Регалові, хто був моїм батьком. Але мене зворушили не стільки вчинки, скільки наміри Пейшенс. Відмовилася від спокійного життя, від своїх садів, квітників і лісів, щоби приїхати до сирого кам’яного замку на морських скелях, до двору, повного людей, до яких вона не мала прихильності, щоб пильнувати бастарда свого мужа.
— Дякую, — тихо сказав я. І це було сказано від усього мого серця.
— Що ж, — вона швидко відвернулася від мого погляду, — я завжди рада тебе бачити, ти знаєш.
— Я знаю. Але правда така, що я прийшов цього ранку, думаючи, що хтось має перестерегти вас із Лейсі, аби ви були обережними. Часи неспокійні, і вас можуть вважати… перешкодою.
Тепер уже Пейшенс уголос засміялася:
— Я! Я? Смішна, дивакувата, дурна стара Пейшенс? Пейшенс, яка й десяти хвилин не може втримати в голові жодної думки? Пейшенс, яка цілковито з’їхала з глузду після чоловікової смерті? Хлопчику мій, я знаю, що вони про мене кажуть. Ніхто не вбачає в мені жодної загрози для будь-кого. Бо й чого, — я ж тільки ще один блазень при дворі, річ, якою можна розважитися. Запевняю тебе, я в цілковитій безпеці. А хоч би й ні, то маю певні життєві навики на свій захист. І Лейсі.
— Лейсі? — Я не міг стримати ні недовіри у своєму голосі, ні посмішки на обличчі. Відвернувся, щоб обмінятися з Лейсі підморгуванням. Натомість вона глянула на мене, наче ображена моєю посмішкою. Перш ніж я встиг устати зі свого місця під каміном, Лейсі зірвалася з крісла-гойдалки. Довга спиця, позбавлена вічної своєї пряжі, легенько вколола мене в шийну артерію, тимчасом як друга знайшла потрібне місце між моїми ребрами. Я ледь не обдзюрився. Глянув на жінку, яка раптом виявилася незнайомкою, і не зважився нічого їй сказати.
— Перестань дражнити дитину, — лагідно зганила її Пейшенс. — Так, Фітце, Лейсі. Найкраща учениця, яку будь-коли мала Год, хоча вона й прийшла до неї дорослою жінкою.
Доки Пейшенс говорила, Лейсі відвела свою зброю від мого тіла. Знову всілася у крісло і спритно натягла своє мереживо на спиці. Клянуся, що не загубила жодної петлі. Закінчивши, глянула на мене. Підморгнула. І повернулася до своєї роботи. Я згадав, що слід би знову дихати.
За якийсь час дуже присоромлений убивця залишив їхні апартаменти. Ідучи коридором, я згадував, як Чейд перестерігав мене від недооцінки Лейсі. Я тоді ще іронічно подумав, чи то в нього гумор такий, чи це педагогічний замір, щоб навчити мене більшої поваги до начебто звичайних людей.
Тим часом думки про Моллі знову проштовхувалися мені в голову. Я рішуче відмовився піддатися їм, але не міг опертися бажанню опустити обличчя та піймати легенький запах на плечі моєї сорочки. Зігнав з обличчя дурнувату посмішку й рушив шукати Кеттрікен. Я мав обов’язки.
Я голодний.
Ця думка ввірвалася без попередження. Мене залив сором. Учора я нічого не приніс Вовчукові. Через денні події геть забув про нього.
Денний піст — це дрібниця. Крім того, я знайшов мишаче гніздо під кутком хати. Ти думаєш, я взагалі не можу про себе подбати? Але здалося б щось поживніше.
Скоро, — пообіцяв я йому. — Спершу мушу щось зробити.
У вітальні Кеттрікен я застав лише кількох юних пажів, що вдавали, наче зайняті прибиранням, але коли я ввійшов, то пересміювалися. Ніхто з них нічого не знав. Далі я спробував заглянути до ткальні майстрині Гесті, бо це було тепле й гостинне помешкання, де збиралося багато жінок із замку. Кеттрікен там не було, але була леді Модесті. Розповіла мені, що її пані казала, наче повинна сьогодні вранці порозмовляти з принцом Веріті. Можливо, вона з ним.
Але Веріті не було ні в його покоях, ні в кімнаті карт. Зате був там Чарім, саме сортував листи пергаменту, розділяючи їх за якістю. Він сказав мені, що Веріті з’явився дуже рано й одразу рушив до своєї корабельні. Так, Кеттрікен була тут сьогодні вранці, але це було вже після відходу Веріті, а коли Чарім сказав їй, що принц уже пішов, вона теж пішла. Куди? Він не знав напевне.
До того часу я страшенно зголоднів, тож виправдав свій візит
