Королівський убивця - Робін Хобб

Холодного та вітряного дня не було кращого місця в Оленячому замку, ніж кухня. Страви булькали, їхня пара змішувалася з живлющим ароматом свіжого хліба та печеного м’яса. Тут тинялися перемерзлі стаєнні хлопці, балакаючи з кухонними челядниками, цуплячи свіжоспечені булочки та шкоринки сиру, смакуючи душенину та зникаючи, наче туман, тільки-но у дверях з’являвся Барріч. Я відрізав собі скибку холодного пудингу з ранкових страв, присмачив його медом і обрізками бекону, з яких кухарка смажила шкварки. Засівши за їжу, прислухався до розмов.

Як не дивно, мало хто говорив про вчорашні події. Я вирішив, що мине якийсь час, перш ніж Твердиня повністю, до щирця впорається з тим, що трапилося. Але було-таки щось: почуття майже полегші. Я вже бачив таке в чоловіка, якому відтяли скалічену ногу, або в сім’ї, коли нарешті знайшли тіло дитини, що втонула. Кінець кінцем постати перед найгіршим, глянути йому просто в лице і сказати: «Я тебе знаю. Ти поранив мене майже смертельно, але я далі живу. І житиму». Таке відчув я у настрої мешканців Твердині. Усі нарешті визнали тяжкість ран, завданих нам червоними кораблями. Тепер настала черга почуття, що можемо почати зцілюватися й відбиватися.

Я не хотів відкрито питати, де може бути королева. На щастя, один зі стаєнних хлопців заговорив про Легконогу. Частина крові, яку я бачив учора на крупі кобили, була її власною, а хлопці розмовляли про те, як вона куснула Барріча, коли він намагався обробити їй рану, і як двом з них довелося тримати їй голову. Я докинув свій гріш до їхньої розмови.

— Може, для королеви годився б спокійніший кінь? — припустив я.

— О ні. Наша королева любить гордість і дух Легконогої. Сама так мені казала, коли вранці прийшла до стайні. Вона сама навідалася, щоб глянути на кобилу та спитати, коли знову зможе їздити на ній. Просто спитала в мене, саме так. А я сказав, що жоден кінь не хотів би їздити в таку погоду, вже не кажучи про рану на крупі. І королева Кеттрікен кивнула, а ми ще постояли й порозмовляли, і вона спитала мене, як я втратив зуба.

— І ти сказав, що кінь мотнув головою, коли ти його виїжджував! Бо не хотів, щоб Барріч знав, як ми змагалися на горищі на сіні, а ти звалився у стійло сірого жеребця!

— Стули пельку! Це ти мене штовхнув, і це була твоя провина, так само як моя.

Обидва зірвалися з місця й почали штовхатись та шамотатись, аж доки кухарка не накричала на них і не вигнала з кухні. Але я вже мав потрібну мені інформацію. Пішов до стаєнь.

День надворі виявився холоднішим та неприємнішим, ніж я сподівався. Навіть у стайнях вітер знаходив найменшу шпарину й, завиваючи, вривався крізь двері щоразу, тільки-но хтось їх відчиняв. Кінське дихання оберталося на пару, а стаєнна челядь тислася одне до одного, щоб укупі зігрітися. Я знайшов Гендза й запитав, де Барріч.

— Рубає дрова, — тихо сказав він. — Для похоронного вогнища. П’є з самого ранку.

Ця звістка майже вибила мені з голови мої пошуки. Я ніколи не чув про таке. Барріч пив, але ввечері, наприкінці дня. Гендз прочитав мої думки.

— Лисиця. Його стара сука. Померла вночі. А все-таки ніколи я не чув про похоронне вогнище для пса. Тепер він біля загороди для вправ.

Я повернув у бік загороди.

— Фітце! — нагально перестеріг мене Гендз.

— Усе буде добре, Гендзе. Я знаю, що вона для нього означала. Першої ночі, коли я перейшов під його опіку, він запхнув мене до стійла поруч з нею і наказав їй стерегти мене. А ще біля неї було цуценя, Нюхач…

Гендз похитав головою:

— Він сказав, що не хоче нікого бачити. Щоб ніхто ні про що його сьогодні не питав. Щоб ніхто з ним не розмовляв. Він ніколи не давав мені таких розпоряджень.

— Усе гаразд, — зітхнув я.

Гендз був невдоволеним.

— Вона була такою старою, що він мусив цього сподіватися. Уже не могла з ним полювати. Йому давно слід було її замінити.

Я глянув на Гендза. Попри всю свою дбайливість про тварин, попри лагідність і добрі інстинкти, він справді цього не знав. Колись я був вражений, довідавшись, що мій Віт — це окреме чуття. Тепер зіткнутися з цілковитим браком його в Гендза було однаково, що виявити його повну сліпоту. Я просто похитав головою і повернувся до свого первісного завдання.

— Гендзе, ти бачив сьогодні королеву?

— Так, але це було якийсь час тому. — Його очі неспокійно вивчали моє обличчя. — Вона прийшла до мене і спитала, чи принц Веріті забрав Вірного зі стаєнь і поїхав униз, до міста. Я відповів, що ні, що принц прийшов, щоб на нього глянути, але залишив його сьогодні у стайні. Сказав їй, що на вулицях сьогодні бруківка обмерзла льодом. Веріті не ризикував би своїм улюбленцем на такій поверхні. Останнім часом він переважно ходить до Баккіпа пішки, хоча щодня заглядає до стаєнь. Казав мені, що це для нього привід побути на свіжому повітрі та на волі.

Серце мені впало. Так певно, наче побачивши це у видінні, я знав, що Кеттрікен пішла за Веріті до Баккіпа. Пішки? Без жодного супроводу? За такої негоди? Тимчасом як Гендз лаяв себе за те, що не здогадався про наміри королеви, я взяв зі стійла мула Копобока. Це ім’я добре йому пасувало, зате він твердо тримався на ногах. Я не смів гаяти час і повертатися до своєї кімнати по тепліше вбрання. Тож позичив плаща в Гендза й потягнув неохочу тварину зі стайні на вітер і снігопад.

Ти вже йдеш?

Ще ні, але скоро прийду. Зараз мушу щось побачити.

Я з тобою, можна?

Ні. Це небезпечно. Тепер сиди тихо і тримайся подалі від моїх думок.

Я зупинився біля воріт, щоб відверто порозмовляти з вартовцями. Так, сьогодні зранку тут виходила жінка. Навіть і кілька жінок, бо є такі, від яких обов’язки вимагають виходити, незважаючи на негоду. Королева? Вартовці перезирнулися. Ніхто не відповів. Я підказав, що вона могла бути добре закутаною і з закритим обличчям. Насунутий на очі каптур, обшитий білим хутром? Молодий вартовець кивнув головою. Вишивка на плащі