Страта - Марина та Сергій Дяченко
Закашлялася. Поставила назад. Швидко глянула на Семироля — й опустила очі.
— Я лукавець, — повільно повідомив Ян. — Але коли мова заходить про мою дитину... я хотів би, щоб між нами було якомога менше отого цинізму. Зовсім уникнути цього не вдасться — але давайте викорінювати його, де тільки можна...
Ірена кивнула, не підводячи голови.
— Я вам відворотний?
Вона похитала головою — знову ж таки дивлячись униз.
— Ірено... Може, поговоримо про ваші... оповідання? Я пам’ятаю всі до єдиного — особливо те, де про лаву...
Ірена зітхнула. Знову сьорбнула з келиха:
— Я... сама не знаю, як це вийшло.
Імовірно, Семироль не розумів, наскільки щиро вона говорить. Так само її вразили власні оповідання, що їх вона ніколи не писала... в реальності...
Ірена зусиллям волі обірвала цю думку. Не можна думати про реальність і МОДЕЛЬ водночас — найменша розбіжність може видати її, й тоді...
— Наша дитина виросте, — Семироль хлюпнув собі лимонаду. — І я розповім їй про матір. І дам прочитати... але ж на той час вийде не одна ваша книжка. Ви будете працювати, вони будуть видаватися, ви ж талановита людина...
— Невже? — вирвалося у неї.
— Ви самі знаєте, — він посміхнувся. — їжте... їжте, пийте, й ні про що не думайте. Усе буде гаразд.
Вона дивилася на його обличчя, на міцні зуби, якими він акуратно відкушував від пирога, вивчала нігті на випещених руках, блискуче жорстке волосся...
«Він мужчина, цілком... Він мені подобається, чом би й ні...»
Губи її самі собою склалися в іронічну посмішку. Це ж треба, яка нехитра психологічна афірмація...
Чому їй здалося, що він схожий на Анджея? Якби він був хоч крапельку на нього схожий... було б легше. Але от халепа...
А хто сказав, що в її житті має бути лише один чоловік, а інші — тіні?! Хто сказав, що всякий, кому вона дозволить обійняти себе, мусить бути схожий на цього гидотника Кромара?!
— Ірено, не терзайте себе безглуздими думками... Розслабтеся. Може, потанцюємо?
Вона кивнула, не дивлячись і не вагаючись. Зрештою їй потрібно — відчути його дотик...
Вона боялася, що буде огидно...
Магнітола тихо співала двома чорними роззявленими отворами. Опинившись так близько до Семироля, Ірена мимоволі затамувала подих. Злякалася, що від нього пахнутиме якось відворотно.
Від нього пахло дорогими парфумами. Руки лягли їй на талію — делікатно і легко.
Коли вона востаннє танцювала? На якійсь інститутській вечірці, здається, спершу з професором східної літератури — худим і незграбним... А потім із шмаркатим студентом, який пітнів, ніяковів і спливав гарячковитою підлітковою хіттю (у нього тремтіли руки, Ірені було його трохи шкода).
Того вечора вона поверталася в задумі. По дорозі підібрала в машину попутника — той мовчав-мовчав, а тоді бовкнув такий двозначний натяк, що Ірена гнівно виперла його посеред безлюдної траси... І, повернувшись додому, довго не могла заснути, переверталася з боку на бік. Банькувата самотність дивилася з усіх кутків, тоді вона встала, покликала з нічної теміні здивованого Сенсея — і заснула в обнімку з псом, сховавши обличчя в жорстку собачу шерсть...
— ...Ні про що не думайте. Все лучиться само собою... Ви — рідкісна жінка. Дивовижна... Танцюєте ви, правда, не дуже. Слухайте музику, не кваптесь... Хоча досконалих людей не буває. Це було б протиприродно, якби ви ще й танцювати вміли... От зараз — цілком пристойно... Ірено, та не бійтеся ви! Усе погане — позаду...
Він міцніше пригорнув її до себе. Вона не пручалася.
Вже не гримне під вікнами духовий оркестр. Анджей не бачить; він, напевно, справді загинув. Колись вони поклялися забути одне одного. Але вже через місяць після розлучення один з її потенційних залицяльників був жорстоко побитий у своїм же підворітті...
Якщо Анджей допустить ЦЕ (а вже майже допустив) — то він мертвий.
Або мертвий ДЛЯ НЕЇ; вона ж сама колись кричала йому в обличчя: забудь мене, ти для мене помер!..
Думка про те, що Анджей ЗНАЄ про все, що відбувається, ще й дозволяє собі всміхатись і спостерігати, знову вибила її з музичного ритму. Семироль невдоволено скривився, сильніше стискаючи руки на її талії.
Вона закусила губу. Отже... якщо доля і Анджей хочуть ТАК?.. Що ж, вона... зрештою, жінка, а не синя панчоха. І не вічна вдова. І не іграшка в руках пана моделятора, вона не боїться, бо сильна, молода, вона вродлива, врешті-решт...
Обличчя Семироля було зовсім близько.
— Ходімо, — тихо сказала йому Ірена, побоюючись, що запал її згасне так само швидко, як і виник.
В її кімнаті пахло розплавленим воском. Горіла свічка — не електрична — справжня; ароматизоване ліжко перебувало в повній бойовій готовності.
Вона нервово дмухнула на свічку. Їй хотілося цілковитої темряви. Щоб не бачити нікого й нічого.
— Яне... Я сама зніму, не треба...
Сукня, що так порадувала її ввечері, здавалася тепер безглуздою і тісною. Її волосся точно заплутається в усіх цих гачках і блискавках...